Ти справді вважаєш, що я готуватиму для твоєї мами щодня?

– Ти серйозно думаєш, що я буду готувати для твоєї мами кожен день? – з обуренням промовила дружина.

– І як довго це триватиме? – Олеся зі стуком поставила сковороду на плиту. – Я що, на твою маму хатньою робітницею найнялася? Два місяці жодного вихідного! – Вона міцніше стиснула дерев’яну лопатку, від напруги її пальці побіліли. У її голосі відчувалася стара образа.

Сергій застиг на порозі кухні, не наважуючись увійти. Дружина стояла біля плити, де на сковороді шипіли котлети – улюблена страва його матері. Від запаху смаженого м’яса і цибулі першило в горлі, а може, від важкості прийдешньої розмови.

– Олесю, ну чому ти так? – він намагався говорити м’яко, заспокійливо. – Мама просто звикла до домашньої їжі. Їй не можна напівфабрикати, ти ж знаєш…

– Знаю! – Олеся зі стуком поклала лопатку на стільницю. – Я все знаю! І про її тиск знаю, і про дієту, і про режим харчування. Тільки чому я маю крутися тут кожен вечір, як білка в колесі? У мене ж своя робота є!

За вікном повільно догорав жовтневий день. Тіні від гілок старої яблуні, що росла під кухонним вікном, танцювали на стінах, ніби мовчазні свідки їх сварки. Сергій машинально подивився на годинник – скоро повинна повернутися мати з прогулянки.

– Може, нам варто найняти помічницю? – невпевнено запропонував він, знаючи, що дружина проти чужих у домі.

Олеся гірко усміхнулася: – Звісно! А гроші на неї з неба впадуть? Ти ж знаєш, скільки ми платимо за мамині ліки.

Вона відвернулася до плити, приховуючи навернені сльози. Три місяці тому, коли Ніна Іванівна переїхала до них після мікроінсульту, Олеся сама настояла на цьому. Але тоді вона і уявити не могла, як зміниться їх життя.

У передпокої грюкнули вхідні двері. Легкі кроки – Ніна Іванівна повернулася з вечірньої прогулянки. Олеся поспішно витерла очі кухонним рушником і почала розкладати котлети по тарілках. Сергій все ще стояв у дверях, не знаючи, що сказати і як вчинити.

Повисла важка тиша, порушувана лише дзвонами посуду і шипінням остиглої сковороди.

– Мамо, як прогулялися? – Сергій поспішив у передпокій, радіючи можливості втекти від важкої розмови з дружиною. Останнім часом він усе частіше ловив себе на тому, що уникає конфліктів, ховається за роботою, пізніми поверненнями та нескінченними “терміновими” справами.

Ніна Іванівна стояла біля дзеркала в передпокої, повільно розв’язуючи вовняний шарф – подарунок покійного чоловіка. Її пальці, колись вправні, роками чаклували над швейною машинкою, тепер ледве справлялися з простим вузлом. Ця зрадницька тремтіння з’явилася після інсульту і з кожним днем ставала все помітнішою.

– Добре прогулялась, Сергійку, – вона спробувала усміхнутися, але усмішка вийшла вимученою. – У сквері листя прибирали. Пам’ятаєш, як ти маленький любив у них стрибати? А я тобі все бурчала: “Перестань, застудишся!” А ти сміявся…

Вона притулилася до стіни, закривши очі. Блідість її обличчя та пітливість на лобі не приховалися від пильного погляду сина.

– Щось тиск пустує, – зізналася Ніна Іванівна. – Мабуть, сьогодні перейшла.

– Зараз я вам таблетки принесу, – пролунав голос Олесі з кухні. Як би вона не злилася, але до здоров’я свекрухи ставилася з усією серйозністю. Можливо, давалася в знаки багаторічна робота в поліклініці, де кожен день доводилося бачити наслідки запущених хвороб.

– Не метушись, Олесю, – Ніна Іванівна важко опустилася на банкетку, діставши з кишені кофти платівку з ліками. – Я тепер, як розвідник, усе з собою ношу. Ось вони, мої помічники…

Її погляд зупинився на давній фотографії на стіні – вони з чоловіком у день весілля. Як давно це було… Тоді вона й уявити не могла, що на схилі літ стане тягарем для власного сина.

Сергій кинувся на кухню по склянку води, дорогою ледь не збивши підлогову вазу. Проходячи повз дружину, він намагався зловити її погляд, але Олеся демонстративно відвернулася до плити, де шкварчали котлети. Від запаху смаженого м’яса до горла підступала нудота – весь день нічого не їла, крутячись між роботою, магазинами і готуванням.

– Що у нас сьогодні на вечерю? – Ніна Іванівна принюхалася, входячи на кухню. – Знову котлети? Олесю, ну навіщо ти так стараєшся? Я б і супчику з’їла…

– Нічого, мамо, – Олеся з такою силою встромила виделку в котлету, що та жалібно скрипнула об дно сковороди. – Ви ж любите. Я пам’ятаю.

У її голосі прозвучало щось таке, від чого Ніна Іванівна здригнулася і завмерла на порозі кухні. За двадцять років сімейного життя сина вона навчилася вловлювати найменші нотки напруження в голосі невістки. Зараз вони звучали як натягнута струна.

Старенька повільно пройшла до столу, спираючись на руку сина. Сіла, розправила серветку на колінах – звичка, що в’їлася за роки роботи в школі. Сергій метушливо підсунув їй тарілку, склянку з водою, перевірив, чи зручно стоїть стілець.

– Знаєте що… – почала була Олеся, але скінчила, помітивши, як зблідла свекруха. У скронях застукало від стримуваних слів. – Давайте просто повечеряємо.

За столом запанувала гнітюча тиша. Тільки дзвін столових приборів об тарілки та монотонний механічний тікар годинника – старого, ще від бабусі Сергія. Механічний звук відраховував секунди цього нестерпного мовчання. Ніна Іванівна ледь торкнулася їжі, скоса поглядаючи то на сина, то на невістку.

За останній місяць вона часто ловила такі погляди, чула уривки розмов, помічала, як змінюється атмосфера в домі, варто їй увійти до кімнати.

“Може, даремно я погодилася переїхати?” – промайнула гірка думка. Але вголос вона лише похвалила котлети, намагаючись розрядити обстановку: – Дуже смачно, Олесю. Прямо як моя мама готувала…

– Я більше так не можу, – раптом тихо сказала Олеся, опускаючи виделку. – Просто не можу.

Тікання годинника стало оглушливим. Ніна Іванівна завмерла з піднесеною до роту ложкою, а Сергій зблід, відчувши, що зараз станеться те, чого він так боявся останні тижні.

– Кожен день одне й те ж, – голос Олесі зміцнювався з кожним словом. – Встаю о шостій, до восьмої на роботу. В обід біжу в аптеку за ліками, після роботи – магазин, приготування, прибирання… А коли жити? Коли відпочити?

– Донечко… – почала була Ніна Іванівна.

– Я вам не донька! – Олеся різко встала, стілець з гуркотом відлетів до стіни. – У вас є син, от нехай він і готує. А я втомилася! Розумієте? В-то-ми-ла-ся!

Сергій здригнувся: – Оле, ну що ти…

– Що я? – вона вже майже кричала. – Що я такого сказала? Правду! Ти на роботі пропадаєш, а я маю розриватися між лікарнею і домом? Твоя мама – твоя відповідальність!

Ніна Іванівна повільно поклала ложку. Її руки тремтіли більше ніж зазвичай: – Звичайно, я тільки тягар… – Вона промокнула очі краєм серветки. – Знаєш, Олесю, я все розумію. Думаєш, не бачу, як ти втомлюєшся? Як злишся? Я кожен вечір молюся, щоб сили вистачило самій себе обслуговувати…

– Мамо, перестаньте, – Сергій намагався обійняти матір за плечі, але вона м’яко відсторонилася.

– Ні, сину, дай договорити, – Ніна Іванівна розправила плечі, як робила колись перед неслухняним класом. – Я сорок років в школі працювала. Знаєш, чому головному навчилася? Слухати. І я чую, Олесю, як ти плачеш у ванній. Бачу, як руки у тебе трясуться вечорами від втоми…

Олеся застигла біля плити, вчепившись у стільницю побілілими пальцями. По щоках котилися злі сльози.

– Я ж теж була молодою, – продовжувала Ніна Іванівна. – Теж мріяла про своє життя. А потім свекруха злягла… Десять років за нею ходила. Кожен день як в тумані – робота, приготування, уколи, процедури. Чоловік на роботі, син маленький… Думала, з розуму зійду.

– Мамо, ти що таке кажеш? – розгублено пробурмотів Сергій, переводячи погляд з матері на дружину.

– А те, сину, що не правий ти. – Ніна Іванівна піднялася з-за столу. – Зовсім не правий. Не можна все на Олесю перекладати. Я завтра ж подзвоню в соцзабез, дізнаюся про доглядальницю…

– Які гроші вона буде коштувати? – глухо спитала Олеся, не обертаючись.

– Пенсію свою віддам. І квартиру можна здати – все надбавка.

Сергій дивився на двох найважливіших жінок у своєму житті і відчував, як щось всередині перевертається. Стільки років він ховався за роботою, роблячи вигляд, що нічого не відбувається…

– Ні, – він встав, розправивши плечі. – Жодних доглядальниць. І квартиру здавати не будемо.

– Але як же… – почала Ніна Іванівна.

– Я завтра ж поговорю з начальством про перехід на дистанційну роботу три дні на тиждень, – твердо сказав Сергій. – Готувати будемо по черзі. Мам, ти ж можеш навчити мене своїм фірмовим котлетам?

Ніна Іванівна здивовано кліпнула: – Звичайно, сину… А впораєшся?

– Уяви собі, чоловіки теж уміють готувати, – вперше за вечір у голосі Олесі з’явилася усмішка. – Тільки стережися, твій син любить експериментувати. Пам’ятаєш його борщ з карі?

– Зате було оригінально! – усміхнувся Сергій, відчуваючи, як напруження потроху відпускає.

– А я можу займатися прибиранням, – несподівано запропонувала Ніна Іванівна. – Пилососити важко, але протерти пил, розкласти речі – цілком під силу. І білизну можу попрасувати, я ж все життя…

– Мамо, – перебила Олеся, нарешті повернувшись до столу. – Ти не зобов’язана…

– А я хочу! – В очах Ніни Іванівни засвітився знайомий учительський вогник. – Думаєш, легко сидіти цілими днями без діла? Тільки й роблю, що телевізор дивлюсь та у вікно дивлюсь. А так хоч користь буде.

Вона раптом схлипнула і притиснула долоню до рота: – Вибачте мене, діти… Я ж бачила, як вам важко, а мовчала. Боялась зайвого разу слово сказати.

– І ти мене вибач, – Олеся несподівано для себе опустилася на коліна поряд зі стільцем свекрухи, уткнулася лицем у її коліна, як робила колись у дитинстві з власною мамою. – Я наговорила тут… Зла була.

Ніна Іванівна гладила невістку по голові, розмазуючи по щоках власні сльози: – Значить, так і вирішимо. Сергій готує у вівторок і четвер…

– І через суботу! – вставив син.

– І через суботу, – кивнула Ніна Іванівна. – А я беруся за прибирання. І ще, дівчино моя, – вона підняла обличчя Олесі за підборіддя, – не тримай все в собі. Говори, коли важко. Ми ж сім’я.

Тікалі настінні годинники, остигли на столі недоготовані котлети, а за вікном повільно гасли останні промені жовтневого сонця. Вперше за довгі місяці в домі стало по-справжньому тепло…