Це сталося п’ять років тому: моя сусідка поховала чоловіка і залишилась зовсім одна.

Це сталося п’ять років тому. Моя сусідка баба Надя поховала чоловіка-фронтовика і залишилася зовсім сама. Їхній сім’ї дітей не було. Старенька постійно згадувала свого Миколайовича.

Одружилися вони перед самою війною. Потім чоловік пішов воювати, а вірна Надійка (похідне від Нади), чекала його. Миколайович повернувся живим, але без лівої кисті. Він любив дружину і дуже цінував її. Клявся, що завжди буде захищати її від бід, але не зміг стримати обіцянки. Помер і залишив її одну!

Якраз у річницю його смерті до неї прийшов великий чорний кіт. З’явився він вночі, буквально нізвідки, і жалібно замяукал під дверима. Завивав вітер, за вікном бушувала хуртовина, але якимось дивом баба Надя почула мяукання. Вийшовши на вулицю, вона побачила незнайомого кота. Жаліючи бідолаху, старенька впустила його в дім і навіть поставила блюдце з молоком. Але він, відмовившись від частування, з гордим, незалежним виглядом пройшов по кімнатах. Уважно оглянувши дім, вибрав місце на подушці господині, замуркотів і заснув.

Баба Надя чомусь не вигнала кота і прилягла поруч. Вранці вона розглянула його уважніше. Він був доглянутий, пухкі руки і зовсім не схожий на бездомного! Чорний, як смола, зі зеленими очима і дуже самовпевнений. Ще одна важлива деталь: на лівій передній лапці не було пальців, наче їх хтось відірвав. “Зовсім як у мого Миколайовича!”— заплакала старенька. Кіт тим часом м’яко стрибнув на її коліна і замуркотів. “Котику, треба ж тебе якось назвати… Може, ти Васько?”— лагідно погладила тваринку і почухала за вухом господиня. Кіт здригнувся і ТАК глянув на бабу Надю, що вона розгубилась і навіть розтерялась.

ЙОГО ОЧІ БУЛИ ЛЮДСЬКІ! НЕ “ЯК ЛЮДСЬКІ”, А САМЕ “ЛЮДСЬКІ”! “Зрозуміла. “Васько” тобі не подобається. Тоді, може, Тимоша? Гарне ім’я!”— поспішливо сказала господиня. Незадоволено мяухнувши, кіт стрибнув з колін, загарчав і почав сосредоточено шкребти обшивку дивана.

“Ну добре, добре. Я зараз не буду давати тобі ім’я. Будеш просто Котом. Тільки диван залиш у спокої,”— вежливо попросила старенька. Пробурчавши щось нерозбірливе у відповідь, Кіт виконав її прохання і важливо віддалився в покої. Так вони і стали жити вдвох: баба Надя і Кіт. Я часто навідувалася до старенької, і вона розповідала мені про свого Кота просто неймовірні речі! По-перше, Кіт лікував її. Після смерті чоловіка баба Надя перенесла інфаркт, і серце її часто турбувало. Але варто було господині лягти, як Кіт уже тут як тут. Лягає на неї своїм м’яким, теплим тілом, замуркоче і засинає. Біль зникає, наче її й не було!

Одного разу сталося й зовсім чудернацьке. Баба Надя прилягла. Притулишись поряд і солодко муркочучи, задрімав і Кіт. У двері постукали. Підвівшись, господиня пішла відчиняти. Кіт за нею. Це був Вітько, місцевий п’яниця і хуліган. Всунувши ногу в дверний проріз і грязно лаючись, він вимагав у баби гроші на горілку. Старенька намагалася відмовити, але він все більше нахабнів. Дійшло до того, що він образливо вилаяв стареньку і осквернив пам’ять її покійного чоловіка.

Раптом Кіт загарчав і кинувся на кривдника. Вітько відштовхнув його, але Кіт знову стрибнув і мало не вчепився йому прямо в горло. Вилаявшись, Вітько здав свої позиції і пішов. А Кіт, глянувши на господиню своїми ЛЮДСЬКИМИ очима, підняв хвіст трубою і з почуттям виконаного обов’язку відійшов у кімнату.

Одного разу баба Надя зібралася з’їздити до адміністрації за дровами і попросила мене її супроводжувати. Ми доїхали туди автобусом. Я погодилася і, відпросившись з роботи, рано-вранці зайшла за нею. Вона сиділа на ліжку в домашньому одязі, виглядала розгубленою і навіть збентеженої.

“Бабо Надя, чому ви не готові? Збирайтеся, може, поїдемо на попутній машині,”— розпорядилася я. “Іринко, я не поїду. Вибач.”— Тихо відповіла вона. “Чому?” “Не знаю, як сказати… Тільки не смійся… Кіт не велить мені їхати.” “Та ви що?! Я з роботи відпустилася, а ви тут зі своїм котом! Збирайтеся!”— сердито обурилася я. “Послухай, Іринко. Я все з вечора приготувала, лягла спати. Сон бачу, як Кіт мій зі мною розмовляє. Ось як ти зараз… Дивиться на мене і каже:

“Лишайся вдома, Надійко. Не потрібно тобі завтра їхати.” Я мову втратила! Справа не тільки в тому, що Кіт заговорив! Надійкою мене назвав! Надійкою, розумієш?! Так мене тільки мій покійний Миколайович називав! І ГОЛОСЬ МАВ ТОЧНІСІНЬКИЙ ЯК У МИКОЛАЯ! А Кіт тим часом заспівав пісню. Ту саму, яку Миколайевич любив:

“Як я був козаком Запорозьким, то й мав я нічліг на волі…”

Я все-таки зуміла спитати: “Миколю, це ти?!” “А ХТО ЩЕ?! БАЧУ, ЯК ТОБІ ВАЖКО ОДНІЙ, ОТ І ПОВЕРНУВСЯ…” Тож, Надійка, заспокойся і завтра сиди вдома. Все одно нічого доброго не скажуть тобі там. Дрова так і так через тиждень привезуть. Люсьці кажи, щоб від операції відмовилася. Вона не перенесе її…” Тут я прокинулася…”

Сказати, що я була в шоці – це нічого не сказати! Я досить довго мовчала, ковтаючи ротом повітря, як риба. Потім мене осінило: “Бабо Надю, ви добре почуваєтесь? Може, викликати швидку? Давлення, мабуть, підскочило.”

“Кращого самопочуття годі й бажати Іринко! Адже я поспілкувалася зі своїм милим Миколою!”— усміхаючись крізь сльози, відповіла сусідка. Я все-таки перевірила в неї тиск. Дивно, але він був у нормі! З тієї хвилини свого кота баба Надя почала називати Миколкою. Дивно, але він одразу ж відгукнувся на це ім’я!

Незабаром передбачення баби Наді (чи Кота?) почали збуватися. Рейсовий автобус, на якому ми мали їхати, того дня ледь не перекинувся. Був ожеледиця, автобус занесло, і водій не впорався з керуванням. На щастя, що ніхто не загинув, але постраждалих було багато. Співпадіння? Можливо. А рівно через тиждень бабі Наді привезли дрова… Сусідка попросила мене зателефонувати Людмилі, племінниці Миколи, щоб вона відмовилася від планової операції. Але та не послухала і померла прямо на операційному столі…

ЗНОВУ СПІВПАДІННЯ?! Я так не думаю. Так вони і жили вдвох: баба Надя і її кіт Миколка. Він, як і раніше, лікував і оберігав її. І був поруч до кінця її днів… Баба Надя дожила до 94 років. Померла вона торік. До останньої хвилини була на ногах і все переживала за свого Миколку. Взяла з мене слово дбати про нього, якщо її раптом не стане. Пішла тихо-тихо, без мук, уві сні…

Пам’ятаю, як бабу Надю оплакував її кіт. Він був уже немолодий, і колись розкішна чорна шерсть його посивіла. Усі три дні, поки труна з тілом господині була у будинку, Миколка не відходив від неї. Я САМА БАЧИЛА, ЯК У НЬОГО З ОЧЕЙ КОТИЛИСЯ СЛЬОЗИ! Кота сварили, виганяли, штовхали… Але якимось дивом він знову опинявся поруч із труною. Сидів і плакав!

Миколка провів покійницю до могили, і коли її поховали, залишився там. Я намагалася спіймати його, щоб забрати до себе, але він втік… Кіт так і залишився на кладовищі, на могилі баби Наді та її чоловіка. Йти до мене Миколка не захотів, і кожного дня я навідувала його та підгодовувала. Я дуже хвилювалася, як кіт буде зимувати там і намагалася забрати його до себе насильно. Одного разу мені це вдалося, але того ж дня він утік, і я знайшла Миколку на кладовищі.

Зима була суворою, але кіт усе ж її пережив. Він помер ранньою весною. Прийшовши, як завжди, погодувати Миколку, я знайшла його на могилі. Згорнувшись клубочком біля хреста баби Наді, Миколка ніби охороняв її спокій… Я не знаю, був чи Миколка звичайним котом або в нього дійсно вселилася душа покійного діда Миколи…

Зараз дуже багато говорять про реінкарнацію, нібито, в наступному житті людина може стати ким завгодно і котом теж. Не знаю, чи можливо це. Але чомусь мені хочеться вірити, що в образі Кота жила душа діда Миколая. Він повернувся до своєї милої Надійки, щоб оберігати й рятувати її…

І був із нею до самого кінця, як і обіцяв…