Чоловік повернувся додому та з порога заявив: “Нам треба серйозно поговорити!

Микола повернувся додому і, не знімаючи взуття та верхнього одягу, з порогу випалив:

— Оленко! Нам треба серйозно поговорити…

І тут же, на одному подиху, широко розплющивши і без того великі очі, не витримавши і хвилини паузи:

— Я закохався!

“Ось тобі й маєш”, — подумала Оленка. — “Ось і наша сім’я зустріла кризу середнього віку. Ну, привіт, привіт…”, але нічого не сказала, лише дуже уважно поглянула на чоловіка – так само, як не робила вже років п’ять чи шість (а може, вже і вісім?).

Кажуть, що перед смертю все життя пробігає перед очима, тож у Оленки почало плинути все їхнє спільне життя. Познайомилися вони банально — через інтернет. Оленка зменшила собі три роки, майбутній чоловік додав собі три сантиметри зросту, і таким нехитрим чином, хоча й з труднощами, але вони змогли вписатися у взаємні критерії пошуку й знайти одне одного.

Оленка вже й не пам’ятала, хто кому перший написав, але точно знала, що лист майбутнього чоловіка був без натяку на вульгарність і з легким самоприниженням, що їй дуже сподобалось. В тридцять три, при середній зовнішності, вона тверезо оцінювала свої шанси на шлюбному ринку і прекрасно розуміла, що знаходиться, якщо не на останніх, то на передостанніх позиціях, тому вирішила на перше побачення прикусити язика, розставити вуха, надіти рожеві окуляри й мереживну білизну, а в сумочку покласти домашнє печиво та томик Шевченка.

Перша зустріч пройшла, на диво, легко (ось що значить вбратися правильно!), їхній роман розвивався так бурхливо і швидко. Разом їм було цікаво, тому через пів року регулярних зустрічей і постійного натиску батьків, які втратили надію ще в цьому житті побачити онуків, майбутній чоловік наважився і зробив Оленці пропозицію. Вони швидко познайомили свої родини, і умова наречених — відсвяткувати весілля в тісному сімейному колі — була батьками беззаперечно схвалена, і боячись, що хтось може передумати, для вінчання обрали перший з можливих вільних днів.

Жили вони, як вважала Оленка, добре. Клімат у сім’ї панував помірний з незначними сезонними коливаннями температури, без гарячих африканських пристрастей, але дружній і поважливий — чи це не щастя? Чоловік, як типовий представник чоловічої статі і тому простіший і прямолінійний, зняв своє затісне вбрання “емпатичного-ніжного-романтичного мачо-непияка з золотими руками” вже через кілька тижнів після весілля і постав перед Оленкою таким, яким був — простим, працелюбним і дбайливим чоловіком в зручних домашніх штанях.

Оленка ж, як представниця більш складної жіночої статі, розпускала тугий корсет свого образу “німо-глухо-сліпою інтелектуальної господині” помалу, але швидка вагітність значно прискорила цей процес, і тому вже через рік вона теж, не без задоволення, повністю розпрощалася зі своїм навіть розриваючим по швах образом і, з полегшенням зітхнувши, перевдяглася в затишний домашній халат.

Той факт, що, незважаючи на обопільне прощання зі своїми образами, ніхто з відносин не втік і навіть не пред’являв одне одному претензій, остаточно переконав Оленку в правильності коли-небудь прийнятого рішення і зміцнив її віру в соціальну клітку їхнього суспільства.

Побут і виховання двох дітей, народжених один за одним, звісно ж, розгойдували їхній сімейний човен часом дуже навіть сильно, але кораблетрощі не траплялось, а потім, коли буря вщухала, вони знову продовжували розмірено та чинно дрейфувати по хвилях свого сімейного життя. Щасливі бабусі та дідусі допомагали їм де і як могли, на роботі вони повільно, але впевнено підіймалися кар’єрними сходами вгору, не забуваючи при цьому подорожувати, приділяти час своїм захопленням і, звісно ж, один одному, не вибиваючись при цьому із середньостатистичних даних.

І ось вони вже дванадцять років у шлюбі, і за всі ці роки Микола жодного разу не був викритий у зраді чи навіть просто помічений у легкому флірті з кимось, хоча Оленка була дамою зовсім не ревнивою, і він би міг собі таку забаву дозволити без подальшого скандалу. Вона уявила чоловіка фліртуючим і мимоволі усміхнулась, бо картинка, що виринула в її голові, була дуже смішною і навіть недоладною.

Вся справа в тім, що Миколин чоловік, після кількох невдалих спроб зробити комплімент традиційним способом, ще на початку їхніх стосунків і зрозумівши, що це не його шлях, вирішив змінити тактику і тепер робив компліменти виключно мовчки (чи за допомогою ультразвуку, який Оленка не могла вловити?), просто витріщаючи очі, як довгоп’ят.

За роки їхнього спільного життя, Оленка, по ступеню округлення очей чоловіка, навчилася розрізняти всю палітру його емоцій: від дикого захоплення, задовільного схвалення, мимовільного здивування, несподіваної розгубленості, сильного нерозуміння та повного обурення. І ось вона уявила, як чоловік робить один за одним компліменти якійсь миші, розплющуючи свої очі все ширше і ширше «ширше…» У Оленки пересохло горло, уявляючи трансформацію чоловіка в довгоп’ята, вона нервово усміхнулась і прошепотіла:

— Ну, як звати твою мишу..?

Очі чоловіка тепер і справді полізли на лоб, і він, судомно почухуючи все тіло, затинаючись, забалакав:

— Як? Як ти… як… як взагалі… ти здогадалася, що я закохався в мишу?! Ні, ну ти даєш… Ти розумієш, я просто не міг пройти повз, я просто зомлів, коли її побачив… ти тільки подивися, яка вона класна, яка м’якенька, яка гарна… як вона схожа на тебе…

Чоловік дістав з-за пазухи маленьку сіреньку мишу з рожевими напівпрозорими вушками, рожевим носиком та чорними очками-ґудзиками.

Далі Оленка вже нічого не чула. Вона милувалася своїм чоловіком, його новою подружкою, їхніми обопільними ніжностями і була безмежно щаслива, що він закохався саме в цю мишу, таку схожу на неї…