Наша сім’я поповнилася новим другом з притулку – собакою

Вирішили ми з чоловіком взяти до сім’ї собаку з притулку. Чоловік хотів придбати породистого собаку, мовляв, так і благородство, і розум, і вірність.

Але я дуже попросила поїхати зі мною в один притулок, і він неохоче погодився. За все наше спільне життя, а прожили ми чимало років разом, Олексій мені жодного разу не перечив. Чому собаку, спитаєте ви, а не дитину? Ми люди самотні і вже у поважному віці. Обоє ми розуміємо відповідальність за те створіння, яке приручили.

Дитину треба виростити, виховати, дати освіту. Це довготривалий “проєкт”, а з собакою ми будемо разом до самого кінця. Це буде наш спільний з Колею дитинка.
У притулку перед нами постала моторошна картина. Стояв нудотний запах, до нього примішувався нескінченний гавкіт і виття, що вивертали душу. Усі собаки, наче безпритульні діти, дивилися на нас із надією, ніби простягали руки назустріч.

Ми з чоловіком йшли вздовж нескінченних тісних кліток, і сотні очей супроводжували нас, спостерігали за кожним нашим кроком. Господи, за що ж так страждають ці тварини?! Мені здається, якщо у нас не залишиться покинутих тварин, то й відмовників-дітей не буде, сиротинці просто зникнуть за непотрібністю.

Тварина, як дитина, потребує терпіння, любові, турботи, та ще й говорить “на іноземній” мові, яку ми не завжди намагаємося зрозуміти і часто тлумачимо, як нам вигідно.

Раптом Олексій зупинився як вкопаний біля одної з кліток. Там лежав пес, байдужий до всього світового з потьмянілим поглядом. Він ніяк не відреагував на нашу раптову появу. Здавалося, він оглух і осліп. “Навіщо вам цей обірванець, візьміть краще ось цього, як-не-як порода,” – поспішаючи до нас, сказав “доглядач музею”.

“Це відмова, його не раз зраджували і повертали, таке враження, що він вирішив голодуванням звести рахунки зі своїм нікчемним життям”, – дівчина-волонтер з гіркотою констатувала факти біографії цього сумного бідолахи. Олексій спробував заговорити з собакою, той презирливо відвернувся, він більше не вірив людям.

“Знаєте, він дуже добрий, слухняний, ну і що, що безпородний, зате дуже вірний, на відміну від “царів природи”, – у голосі дівчини з’явилися нотки надії, вона невідривно стежила за нами і ловила кожен жест. Я простягнула руку крізь прути, щоб погладити собаку. Пес неочікувано повернувся в мій бік, вдарив палючим поглядом і уткнувся носом в мою долоню. Ніс був трохи вологим, гаряче дихання защекотило шкіру.

Я засміялася. Пес протяжно зітхнув, піднявся на лапах і завиляв хвостом. “Диво!” – заголосила дівчина-волонтер, – “Ви перші, на кого він відреагував”. “Ветеринар вже почав готувати його до присипляння”, – додав завідувач притулком, людина в цілому непогана, але байдужа до своєї роботи.

Дівчина зачастила: “А ви знаєте, пес наче все розуміє і вночі тихенько вий, оплакуючи свою гірку долю, у нього навіть сльози котяться з очей”. “Ви не бачили, як плачуть собаки, а я бачила!” – раптом вона з гіркотою випалила і відвела зволожені очі.

Треба було бачити мого Колю в цю мить. Він став так схожим на цього пса, побитого життям. Ніколи не забуду цих його очей, таких по-собачому благальні. А поряд очі песика. Ми довго дивилися в очі. Там, у глибині його Душі, вирувала буря емоцій, він не забув людські зради, але він так хотів сім’ю! Раптом у ньому прокинулося бажання жити!

Він завив, протяжно і скорботно, ніби виливаючи весь біль. До нашого вольєра збіглися всі працівники притулку. Багато хто плакав, не приховуючи сліз. Олексій стояв перед собакою на колінах, неначе благав прощення за гріхи всього людського роду.

“Його звуть Вірний”, – сказав один зі співробітників, передаючи нам до рук поводок. Нас проводжали всім притулком. Хтось дуже віруючий перехрестив нас тихцем. І цей хрест зв’язав навіки наш союз трьох.

Чоловік зовсім забув про покупку породистого собаки. Та й взагалі, “купити собаку” доволі дивно звучить, вам так не здається? Невже можна придбати друга, а вірність і любов продаються?

Пес біг поруч із нами, Олексій відпустив його з поводка, нехай насолодиться волею досхочу. А той наче знав, що з нами він до самого кінця, і він більше ніколи не заплаче.