Ми з чоловіком вирішили подарувати дім собаці з притулку.

Вирішили ми з чоловіком взяти в сім’ю собаку з притулку. Чоловік хотів придбати породистого пса, адже порода — це аристократичність, розум, вірність.

Але я дуже просила поїхати зі мною в один притулок, і він неохоче погодився. За всі наші спільні роки, а прожили ми їх багато разом, Микола мені жодного разу не перечив. Чому собаку, спитаєте ви, а не дитину? Ми люди самотні і вже в поважному віці. Обоє усвідомлюємо відповідальність за ту істоту, яку приручили.

Дитину треба виростити, виховати, дати освіту. Це довготривалий “проєкт”, а з собакою ми будемо разом до самого кінця. Це буде наш спільний з Колею дитинка.

У притулку ми побачили жахливу картину. Висів нудотний запах, та ще до цього додавалося безупинне гавкання і виття, що вивертало душу. Усі собаки, як безпритульні діти, дивилися на нас з надією, ніби тягнули руки назустріч.

Ми з чоловіком йшли вздовж нескінченних тісних кліток, і сотні очей нас супроводжували, стежили за кожним нашим кроком. Господи, за що ж так страждають ці тварини?! Мені здається, якби у нас не було безпритульних тварин, то і дітей-відмовників не було б, дитячі будинки просто зникли б за непотрібністю.

Тварина, як дитина, вимагає терпіння, любові, турботи, та ще й говорить “іноземною” мовою, яку ми не завжди намагаємося зрозуміти і часто перекладаємо як нам зручно.

Раптом Микола зупинився біля однієї з кліток. Там лежав пес, байдужий до всього на світі з потухлим поглядом. Він ніяк не зреагував на нашу появу. Здавалося, він оглух і осліп. “Навіщо вам цей обірванець, візьміть краще ось цього, який-не-який порідний,” – поспішив до нас “наглядач”.

“Це відмовник, його не раз зраджували і повертали, таке враження, що він вирішив голодуванням попрощатися зі своїм нікчемним життям,” – дівчина-волонтер з гіркотою в голосі розповіла нам історію цього сумного бідолахи. Микола спробував заговорити з собакою, але той зневажливо відвернувся, він вже не вірив людям.

“Знаєте, він дуже хороший, слухняний, ну і що, що дворовий, зате дуже вірний, на відміну від “царів природи,” – в голосі дівчини з’явилися нотки надії, вона невідривно стежила за нами, ловлячи кожен наш рух. Я простягнула руку через прути, щоб погладити собаку. Пес несподівано повернувся в мій бік, зиркнув обпікаючим поглядом і уткнувся носом у мою долоню. Ніс був трохи вологий, гаряче дихання защекотало шкіру.

Я засміялася. Пес протяжно зітхнув, піднявся на лапи і завиляв хвостом. “Чудо!” – вигукнула дівчина-волонтер, – “Ви перші, на кого він відреагував”. “Ветеринар уже готував його до присипання,” – додав завідувач притулком, людина загалом непогана, але байдужа до своєї роботи.

Дівчина стала швидко говорити: “А ви знаєте, пес наче все розуміє і вночі тихенько виє, оплакуючи свою гірку долю, у нього й сльози течуть з очей”. “Ви не бачили, як плачуть собаки, а я бачила!” – раптом вона з гіркотою випалила і відвела зволожені очі.

Треба було бачити мого Колю в цей момент. Він став таким, як цей пес, побитий життям. Ніколи не забуду ці його очі, такі по-собачому молячі про милість. А поруч очі песика. Ми довго дивилися очі в очі. Там, у глибині його душі, бушувала буря емоцій, він не забув людських зрад, але так хотів сім’ю! Раптом у ньому прокинулася жага жити!

Він завив, протяжно і скорботно, ніби виливаючи весь біль. До нашого вольєра збіглися всі працівники притулку. Багато плакали, не приховуючи сліз. Микола стояв перед собакою на колінах, наче випрошуючи прощення за гріхи всього людського роду.

“Його звати Вірний,” – сказав один з працівників, передавши нам у руки поводок. Нас проводжали всім притулком. Хтось дуже побожний перехрестив нас непомітно. І цей хрест зв’язав навічно наш союз трьох.

Чоловік забув про покупку породистого собаки. Та й взагалі, “купити собаку” доволі дивно звучить, вам так не здається? Хіба можна купити друга, а вірність і любов продаються?

Пес чалапав поруч із нами, Микола відпустив його з поводка, нехай насолодиться сповна свободою. А той ніби знав, що з нами він до самого кінця і він більше ніколи не заплаче.