Пенсія дозволяла Дарії крім обов’язкових витрат тішити себе невеликим подарунком – пакетиком кави в зернах.

З пенсії Оксана Іванівна, окрім обов’язкових комунальних платежів та купівлі продуктів на оптовому ринку, дозволяла собі зробити невелику приємність – пакетик кави у зернах.

Зерна вже були обсмажені, і коли вона зрізала куточок пакетика, вони випромінювали неймовірний аромат. Вдихати його потрібно було обов’язково із заплющеними очима, відключившись від усіх почуттів, окрім нюху, і тоді ставалося диво! Разом із цим дивовижним запахом, ніби вливалась у тіло сила, спливали в пам’яті дівочі мрії про далекі країни, снився океанський прибій, гуркіт тропічної зливи, таємничі шурхоти в джунглях і дикі крики мавп, які сновигали по ліанах…

Нічого з цього вона ніколи не бачила, але пам’ятала розповіді батька, який часто зникав у дослідницьких експедиціях у Південній Америці. Коли він бував удома, любив розповідати Олесі про пригоди у долині Амазонки, сьорбаючи міцно зварену каву, і його запах тепер завжди нагадував їй про нього – сухорлявого, жилавого засмаглого мандрівника. Про те, що батьки були їй нерідні, вона завжди знала.

Вона пам’ятала, як на початку війни її, трирічну дівчинку, яка втратила рідних, знайшла жінка, що стала мамою на все життя. Потім – все як у всіх: школа, навчання, робота, заміжжя, народження сина, і ось підсумок – самотність. Син ще двадцять років тому, погодившись на вмовляння дружини, обрав місцем проживання іншу країну і благоденствував із родиною у місті Хайфа. За весь цей час відвідав рідне місто всього раз. Вони спілкувалися по телефону, син щомісяця висилав їй гроші, але вона їх не витрачала – відкладала на спеціальний рахунок. За двадцять років накопичилася значна сума, яка повернеться синові. Потім…

Останнім часом її не полишала думка, що прожила вона життя гарне, сповнене турботи і любові, але – чужинецьке. Якби не війна, мала б вона зовсім іншу родину, інших батьків, інший дім. А значить, і доля була б іншою. Своїх рідних батьків вона майже не пам’ятала, але часто згадувала дівчинку-ровесницю, яка завжди була поруч у ті, майже немовлячі роки. Її звали Марійка. І досі іноді чує, як їх кликали: – «Марічка, Олесічка!» Ким вона їй була? Подружкою, сестрою?

Роздуми перервав короткий сигнал мобільного телефону. Вона поглянула на екран – пенсія надійшла на картку! Дуже доречно! Можна прогулятись до магазину, придбати каву – останню зварила вчора вранці. Обережно постукуючи тростиною по тротуару, обходячи осінні калюжі, вона підійшла до входу в магазин.

Біля дверей притулилась сіра, в смужку, кішечка, яка насторожено поглядала то на перехожих, то на скляні двері. Жаль ворухнувся у серці: – «Мерзне, бідолашка, та й голодна, мабуть. Забрала б тебе додому, але ж… Кому ти потрібна будеш після мене? А мені залишилось… Сьогодні, чи завтра». Але, жаліючи нещасну, купила їй недорогий пакетик корму.

Вона обережно вичавлювала желейну масу в поліетиленовий лоток, кішка терпляче чекала й поглядала на благодійницю закоханими очима. Розчинилися двері магазину, і на ґанок вийшла повна жінка, вираз обличчя якої не віщував нічого доброго. Вона, не кажучи зайвого слова, відкинула ногою лоток з кормом так, що желейні комочки розлетілися по тротуару:

– Кажеш їм, кажеш – ніякого толку! – вигукнула вона. – Немає чого їх тут підгодовувати! – і розвернувшись нервово пішла геть. Кішка, насторожено озираючись, заходилася збирати шматочки їжі з тротуару, а Оксана Іванівна, задихаючись від обурення, відчула перший укол наближення нападу. Вона поспішила до автобусної зупинки – лише там були лавки. Сівши на одну з них, вона гарячково нишпорила по кишенях, у надії знайти таблетки, але марно.

А біль безжально накочувалася хвилями, ніби стискала голову в лещатах, в очах темніло, з грудей виривався стогін. Хтось доторкнувся до її плеча. Вона насилу відкрила очі – юна дівчина зі страхом дивилася на неї:
– Вам погано, бабусю? Як вам допомогти?
– Там, у пакеті. – Оксана Іванівна слабо ворухнула рукою. – Там упаковка кави. Дістань і розпечатай.

Вона нахилилась до упаковки, вдихнула аромат обсмажених зерен раз, другий. Біль не зникла, але послабла.
– Дякую, дівчино. – Слабо вимовила Оксана Іванівна.
– Мене Оленкою звуть, а подякуйте кішці. – Усміхнулася дівчина. – Була біля вас і так голосно нявала!
– І тобі дякую, моя хороша. – Оксана Іванівна погладила кішку, яка сиділа тут же, на лавці з нею. Та сама, в смужку.
– Що з вами сталося? – співчутливо запитала дівчина.
– Приступ, дівчино, мігрень. – Зізналася Оксана Іванівна. – Перенервувала, буває…

– Я вас проведу до дому, одній вам важко буде дійти… – У моєї бабусі – теж бувають напади мігрені. – Розповідала Оленка, коли вони пили слабеньку каву з молоком та печивом у квартирі Оксани Іванівни. – Власне, вона мені прабабуся, але я її називаю «бабусею». Вона в селі живе, разом із моєю бабусею, мамою і татом. А я тут навчаюся в медучилищі, на фельдшера. Бабуся, як і ви, мене дівчиною називає. І ще – ви так на неї схожі, що я спочатку подумала, що ви – це вона! А ви не пробували шукати своїх родичів, тих, справжніх?

– Оленка, дівчино, як їх знайдеш? Адже я їх майже й не пам’ятаю. Ні прізвища свого, ні звідки родом. – Розповідала Оксана Іванівна, гладячи кішку, що пригрілася на колінах. – Пам’ятаю – бомбардування, коли ми їхали на підводі, потім танки…

А я бігла, бігла так, що себе не пам’ятала! Жах! На все життя жах! Потім мене жінка підібрала, я все життя мамою її називала, і зараз вона для мене мама. Після війни прийшов її чоловік і став мені найкращим татом на світі! Залишилося у мене зі свого – лише ім’я. А сім’я моя рідна, швидше за все, загинула, там, під бомбами. І мама, і Марічка…
Вона не помітила, як після цих слів Оленка здригнулася і подивилася на неї великими, блакитними очима:

– Оксана Іванівна, а у вас є родимка на правому плечі, схожа на листочок?
Від несподіванки господиня поперхнулася кавою, а кішка уважно подивилася на неї.
– Звідки ти це знаєш, дівчино?
– У бабусі точно така ж. – Тихо вимовила Оленка. – Її Марією звуть. Вона досі не може стримати сліз, коли згадує свою сестричку – близнючку, Олесічку. Пропала вона під бомбардуванням, під час евакуації. Коли фашисти дорогу відрізали, довелося повернути додому, там і пережили окупацію. А Олесічка пропала. Так і не знайшли, скільки не шукали…
З ранку Оксана Іванівна не могла знайти собі місця. Вона ходила від вікна до дверей, чекаючи гостей. Сіра, в смужку кішка не відходила від неї ні на крок.

– Не хвилюйся, Марічко, зі мною все добре, – заспокоювала господиня кішку. – Тільки серце стукає…
Нарешті, задзвенів дзвінок у двері. Оксана Іванівна, хвилюючись, відчинила двері.
Дві літні жінки, завмерши, мовчки дивилися одна на одну очима, повними надії. Ніби в дзеркалі бачили вони не втрачену блакить очей, сиві кучері в’юнкого волосся і скорботні зморшки в куточках губ.

Нарешті, гостя полегшено зітхнула, усміхнулася, зробила крок назустріч і обняла господиню:
– Здрастуй, Олесічка!
А на порозі, витираючи сльози щастя, стояли рідні люди…