З пенсії Дар’я Іванівна, крім обов’язкових платежів і покупок, дарувала собі маленьке задоволення – пакетик кави.

З пенсії Дарина Іванівна, окрім обов’язкових комунальних платежів та покупки продуктів на великій розпродажі, дозволяла собі невеликий подарунок – пакетик кави в зернах.

Зерна були вже обсмажені, і коли вона відривала куточок пакетика, вони виділяли неймовірний аромат. Вдишала його обов’язково з заплющеними очима, відсторонюючись від усіх почуттів, крім нюху, і тоді відбувалося диво! Разом із вишуканим запахом в тіло, ніби, вливалася сила, на пам’ять приходили дівочі мрії про далекі краї, шалені океанські хвилі, шум тропічного дощу, загадкові шепоти серед лісу і дикі крики мавп, що бігали по ліанах…

Ніколи цього вона не бачила, але розповіді батька, який постійно пропадав у дослідницьких експедиціях у Південній Америці, добре пам’ятала. Коли він бував вдома, любив розповідати Даринці про пригоди в долині Амазонки, попиваючи міцну каву, і її запах завжди нагадував їй про сухорлявого, засмаглого мандрівника.
Про те, що батьки їй нерідні, вона знала завжди.

Вона пам’ятала, як на початку війни її, трирічну дівчинку, яка втратила рідних, підібрала жінка, що стала їй матір’ю на все життя. А далі – все як у всіх: школа, навчання, робота, заміжжя, народження сина і ось підсумок – самотність. Син ще двадцять років тому, погодившись на вмовляння дружини, обрав місцем проживання іншу країну, успішно жив із родиною в місті Хайфа. За весь цей час відвідав рідне місто лише раз. Спілкувалися, син щомісяця надсилав їй гроші, але вона їх не витрачала – відкладала на спеціальний рахунок. За двадцять років накопичилася чимала сума – вона повернеться синові. Колись…
Останнім часом її не полишала думка, що прожила вона життя хороше, повне турбот і любові, але – чуже. Якби не війна, могла б мати зовсім іншу родину, інших батьків, інший рідний дім. Отже, і доля була б інша. Своїх рідних батьків вона майже не пам’ятала, але часто згадувала дівчинку – однолітку, яка завжди була поряд у ті, майже немовлячі роки. Її звали Мариною. І досі часом чується, як їх кликали: – «Марічка, Дарічка!» Ким вона їй приходилася? Подругою, сестрою?

Роздуми перервав короткий сигнал мобільного телефону. Вона глянула на екран – пенсія надійшла на картку! Добре, як раз вчасно! Можна прогулятися до магазину, прикупити кави – останню зварила вчора вранці. Обережно постукуючи тростиною по тротуару, обминаючи осінні калюжі, вона підійшла до входу в магазин.

Біля дверей притулилась сіренька, смугаста кішечка, насторожено поглядаючи то на перехожих, то на скляні двері. Жалість ворухнулася в серці: – «Змерзла, бідолашка, та й голодна, напевне. Взяла б тебе додому, але… кому ти будеш потрібна після мене? А мені залишилося… Не сьогодні, так завтра». Та, жаліючи нещасну, придбала їй недорогий пакетик корму.

Вона акуратно витискала желейну масу в поліетиленовий лоток, а кішка терпеливо чекала й дивилася на благодійницю закоханими очима. Двері магазину розчинилися, і на ґанок вийшла дородна жінка, вираз обличчя якої не передвіщав нічого доброго. Без зайвих слів, вона відштовхнула ногою лоток з кормом так, що жлейні шматочки розлетілися по тротуару:
– Говориш їм, говориш – жодного толку! – гаркнула вона. – Нічого їх тут підгодовувати! – і, розвернувшись, нервово пішла.
Кішка, насторожено озираючись, почала підбирати шматочки їжі з тротуару, а Дарина Іванівна, задихаючись від обурення, відчула перший укол нападу. Вона поспішила до автобусної зупинки – лише там були лавочки. Сівши на одну з них, вона гарячково шарила по кишенях, намагаючись знайти таблетки, але марно.

А біль безжально накочувала хвилями, голову стискало, в очах темніло, з грудей виривався стогін. Хтось доторкнувся до її плеча. Вона з труднощами відкрила очі – молоденька дівчина перелякано дивилася на неї:
– Вам погано, бабуню? Як вам допомогти?
– Тут, у пакеті. – Дарина Іванівна слабо ворухнула рукою. – Там упаковка кави. Дістань і відкрий.
Вона припала до упаковки, вдихнула аромат обсмажених зерен один, другий раз. Біль не зник, але послабшав.
– Дякую, дівчинко. – Слабо промовила Дарина Іванівна.
– Мене Поліною звуть, а дякуйте кішці. – Усміхнулась дівчина. – Бувала поруч з вами і так гучно нявкала!

– І тобі дякую, моя хороша. – Дарина Іванівна погладила кішку, яка сиділа тут же, на лавочці поруч. Та сама, смугаста.
– Що з вами сталося? – співчутливо поцікавилася дівчина.
– Напад, дівчинко, мігрень. – Зізналася Дарина Іванівна. – Перенервувала, буває…
– Я проведу вас до дому, одній вам буде важко дійти…

– … У моєї бабулі – теж бувають напади мігрені. – Розповідала Поліна, коли вони пили слабеньку каву з молоком та печивом у квартирі Дарини Іванівни. – Взагалі, вона мені прабабуся, але я її називаю «бабуся». Вона живе в селищі разом з моєю бабусею, мамою і татом. А я вчуся тут, у медучилищі, на фельдшера. Бабуся, як і ви, мене дівчинонькою зве. І ще – ви так на неї схожі, що я спочатку подумала, що ви – це вона! А ви не пробували шукати своїх родичів, тих, справжніх?

– Полінонько, дівчинонько, як їх знайдеш? Я їх майже і не пам’ятаю. Ні прізвища свого, ні звідки я родом. – Розповідала Дарина Іванівна, погладжуючи кішку, що грілася на її колінах. – Пам’ятаю бомбардування, коли їхали на підводі, потім танки… А я бігла, бігла так, що себе не пам’ятала! Жах! На усе життя жах! Потім мене підібрала жінка, я її усе життя матір’ю називала, і зараз вона для мене мама. Після війни прийшов її чоловік і став мені найкращим татом у світі! З власного в мене залишилося – лише ім’я. А родина моя, найпевніше, загинула там, під бомбами. І мама, і Марічка…
Вона не помітила, як після цих слів Поліна здригнулася і подивилася на неї великими, блакитними очима:

– Дарина Іванівна, а у вас є родимка на правому плечі, схожа на листочок?
З несподіванки господиня вдавилася кавою, а кішка уважно подивилася на неї.
– Звідки тобі це відомо, дівчинонько?

– У бабули точно така ж. – Тихо промовила Поліна. – Її звуть Марія. Вона досі не може стримати сліз, коли згадує свою сестричку – близнючку, Дашеньку. Пропала вона під бомбардуванням, під час евакуації. Коли фашисти дорогу перерізали, довелося повернутися додому, там і пережили окупацію. А Дашенька пропала. Так і не знайшли, скільки не шукали…
Зранку Дарина Іванівна не могла знайти собі місця. Вона ходила від вікна до дверей, очікуючи гостей. Сіренька, смугаста кішка не відходила від неї ні на крок, з тривожністю вдивляючись у господарчине обличчя.

– Не хвилюйся, Марго, зі мною все в порядку, – заспокоювала господиня кішку. – Лише серце стукає…
Нарешті, пролунав дзвінок у двері. Дарина Іванівна, хвилюючись, відчинила двері.
Дві літні жінки, завмерши, мовчки дивилися одна на одну очима, повними надії. Наче в дзеркалі, бачили вони не втрачену блакить очей, сиві локони кучерявого волосся і скорботні зморшки в куточках губ.

Нарешті, гостя з полегшенням видихнула, усміхнулася, крокнула назустріч і обійняла господарку:
– Здрастуй, Дашенько!
А на порозі, витираючи сльози щастя, стояли рідні люди…