Запізнення! За три хвилини з ванної через ліфт на вихід.

Заснула! На шляху з ванної до вхідних дверей, швидко наклавши помаду, глянувши у дзеркало і поспішно одягнувши плащ із черевиками, Ліля вже через три хвилини після пробудження їхала в ліфті.

Вийшовши на вулицю, вона зрозуміла, що йде дрібний осінній дощ, але повертатися за парасолькою часу не було. Підступний будильник сьогодні підвів.

Дівчина мчала на зупинку, не розбираючи дороги. Ще б пак, спізнитися на роботу! Для її начальника це дорівнювало прогулу і могло закінчитися навіть звільненням.

Перебираючи в голові можливі варіанти сьогоднішнього дня, погоджуючись із кожним, Ліля вже прощалася з улюбленими клієнтами, премією та додатковим вихідним, що залишився з останньої відпустки. Навколо бігли такі ж запізнілі або просто зайняті люди, кожний занурений у власні думки і не помічав нічого довкола. Все було сірим, сумним і похмурим. І цей дощ додав похмурості дню, що не вдався з самого ранку.

До зупинки залишалося не більше двохсот метрів. Раптом Ліля різко зупинилася і озирнулася назад. Біля пошарпаної лавки сиділо маленьке мокре кошеня. Підгинаючи лапки, воно намагалося нявкати, але йому вдавалося лише беззвучно відкривати рота.

На мить дівчина задумалася, чи бігти далі, чи допомогти крихітному створінню, яке, здається, потрапило в біду. Запізнення було неминучим, і вже якщо все одно доведеться слухати гнівну тираду директора, вирішено було, що кошеняті треба допомогти.

Підійшовши ближче, дівчина помітила, що задня лапка малюка зігнута в якомусь неприродному вигляді.

– Боже мій! Хто ж тебе так!

Останні сумніви зникли, як ранковий туман. Кошеня настільки намокло і змерзло, що дрижало, як останній вересневий листок, якому ще вдається триматися на гілці під натиском вітру.

Обережно загорнувши кошеня в білу хустку, Ліля сховала його за пазуху і помчала на зупинку ще швидше. Вона вирішила дістатися до свого робочого кабінету, а вже потім діяти по ситуації. Залишати кошеня напризволяще не дозволяло добре серце.

Спроба проскочити непоміченою до свого столу провалилася із тріском. Стоячи майже на фінішній прямій, Ліля з полегшенням зітхнула – залишалося пройти лише останній поворот по довгому коридору, і ось він, кабінет № 12. Але удача в цей раз відвернулася. Вона зіткнулася зі своїм начальником.

– Петренко! Цілу годину! Де ви ходите? Хто за вас буде роботу вашу робити? Ви що, вже зовсім безстрашні стали?

А далі – ще десяток питань, які мали викликати непереможне почуття провини у голові сором’язливої дівчини і опустити її ще нижче у цій величезній прірві між керівником та підлеглим. Вона стояла вся мокра і не могла вимовити ні слова. Постійно на очах підступали сльози, і зсередини душила образа.

– Ось! – тільки й змогла промовити Ліля, розстібаючи верхню ґудзик свого плаща.

Звідти з’явилася маленька нещасна мордочка. Кошеня трохи підсохло, зігрілося і вже могло сумно пищати, що воно і негайно зробило.

– У нього пошкоджена лапка, я не могла його залишити на вулиці… Там дощ… А він сам…

Сльози полилися з очей, слова плуталися, руки зрадницькі тремтіли. Вже подумки написавши заяву на звільнення, дівчина хотіла піти на своє робоче місце, щоб зібрати свої речі, і зробила крок вперед, але тепла сильна чоловіча рука її затримала.

Іншою рукою директор дістати телефон і набрав знайомий йому номер. А потім написав на папірці адресу і велів їхати туди без зволікання, рятувати лапу маленькому пухнастому грудочці.

Не розуміючи таких різких змін у поведінці керівника, Ліля взяла листок, сунула його червоними від холоду руками в кишеню плаща та поспішила на вихід.

– Так, і можете сюди не повертатися.

У дівчини серце впало в п’яти, і туга повільно захоплювала все її тіло. Ну ось і закінчилося її недовге трудове життя на улюбленій роботі. Але начальник продовжував:

– Сьогодні у вас вихідний. І завтра теж. А ще я вам оголошую подяку. І премію випишу… за любов до наших братів менших.

Начальника звали В’ячеслав Георгійович. Він був трохи старший за Лілю, але завжди справляв враження суворої у всіх сенсах людини. Перетинатися з ним доводилося лише по роботі і дуже рідко, але офісом часто ширився слух про його жорсткість щодо співробітників.

У ветеринарній клініці, куди В’ячеслав відправив Лілю, лікар швидко вирішив питання з лапкою кошеняти. Перелому не було, просто сильний вивих і розтягнення. Поки той проводив лікувальні маніпуляції і накладав тугу пов’язку, Ліля розповіла про те, як знайшла бідолашку на вулиці, як її відчитав, а потім несподівано допоміг начальник.

Лікар розсміявся і сказав, що зі Славіком знайомий з дитинства. Ще з юних років його друг завжди допомагав бездомним тваринам, героїчно рятував цуценят із холодної води, одного разу відібрав кошеня у довготелесих жорстоких підлітків.

А коли виріс і почав заробляти гроші, то завжди віддавав частину на допомогу притулкам. Навіть свою першу стипендію повністю переказав у фонд для порятунку безхвостого собаки.

Але от з людьми ладнати у нього не завжди виходило. Втративши в молодості всю свою родину, він закрився, став жорстким і байдужим.

Ця історія настільки зворушила серце дівчини, що до кінця дня у неї з голови не виходив В’ячеслав. Чомусь захотілося його пожаліти і підтримати.

Ввечері, поки кошеня відходило від пригод і солодко спало на м’якій, теплій постелі господині, Ліля облаштовувала місце для свого нового мешканця. Малюк натерпівся за цілий день, проведений на вулиці. А може, і довше…

Невідомо, скільки йому довелося блукати безпритульним. Уві сні він тихенько тріпався і зрідка пищав. Тепер самотності дівчини та її нового врятованого друга настав кінець. Вона із задоволенням доглядатиме за своїм вихованцем і віддаватиме йому всю свою любов.

Посміхаючись цим думкам, Ліля зробила затишне місце для Барсика. Це ім’я їй здалося найбільш підходящим для маленького беззахисного малюка. Спокій її думок порушив раптовий дзвінок телефону. Це був В’ячеслав.

– Як поживає наш пацієнт?

Щоки дівчини загорілися, і вона з натхненням розповіла про самопочуття свого підопічного, а потім довго дякувала своєму начальнику. Несподівано В’ячеслав запросив її на вечерю, і вони проговорили всю ніч.

Чоловік, який уже здавався таким близьким, знайомим і зрозумілим, був поруч. А ще поряд з ними сиділо кошеня з перебинтованою лапкою і отримувало стільки уваги та ласки, скільки могло отримати від двох добрих людей, чиї душі виявилися близькими.

І вже зовсім скоро вони разом допомагали нещасним звірятам, які потрапили в складну життєву ситуацію, і ростили свого Барсика, який, здається, теж був близькою душею.