ПОДОРОЖ ДУШ

ПЕРЕСЕЛЕННЯ ДУШ.

Олександра не могла цього пояснити, але їй здавалося, що в цю дівчинку переселилася душа її матері. Вона не була схильна вірити в різні містичні речі, але тут стільки збігів, що хочеш-не-хочеш, а повіриш.
Дівчинка народилася через вісім місяців після матчиної смерті — ну а що, поблукала душа, де треба, і повернулася на грішну землю, чому б і ні? Хоча сам факт народження ще нічого не значив, якби не те, що це сталося в мамин день народження, рівно через сорок шість років.

Збіги на цьому не закінчувались. Загалом, Олександру запросили стати нянею для дівчинки. Це була її друга робота нянею — вперше вона працювала з молодшою сестрою однокласниці, а тепер ось тут. Олександра не збиралася все життя працювати нянею, вона вступала на психолога, але не пройшла ні з першого разу, ні з другого, а зовсім трохи не вистачило, з третього разу вона точно зможе.
Працювати продавчинею чи офіціанткою їй не хотілося, а няня — це не робота, а суцільне задоволення. Завдяки блискучому рекомендаційному листу, ця молода жінка погодилася взяти Олександру, правда, з випробувальним терміном, а Олександра, у свою чергу, чесно зізналася, що через рік планує йти в університет. Мати дівчинки, Ірина, була на кілька років старша за Олександру і одразу запропонувала перейти на ‘ти’.

— Добре, що так вийшло, а то Анюта піде в спеціальний садочок, — заспокоїла її Ірина. — Вона така розвинута, давно могла б піти, та я все переймаюся, до того ж у неї заняття щодня. У неї є особливість — сподіваюся, це не стане проблемою, бо багато нянь лякаються статусу дитини-інваліда або просять таку оплату, яку я не можу собі дозволити.
Олександра уявляла вже щось страшне, наприклад, що у дівчинки розщелина піднебіння чи епілепсія.
— У Ані нейросенсорна глухота, це спадкове захворювання…
Олександра навіть усміхнулася, перебивши її.

— Можеш не пояснювати, я знаю, що це, у нас у родині теж було.
— Це тому я тебе і запросила, наша спільна знайома сказала, що твоя мама теж цим страждала, так що ти не злякаєшся.
Олександра не злякалася, та й в цьому не було нічого складного — сучасні апарати дозволяли майже повністю відновити слух, на відміну від матері, з якою спілкувалися мовою жестів.

Останнім збігом було те, що дівчинка дуже схожа — такі ж темні очі, брови з піднятими кінчиками, ніби завжди дивується, кучеряве неслухняне волосся. Олександра навіть пішла до батька і попросила мамині старі альбоми — ну точно, дівчинка була викапана мамою в дитинстві! Коли вона сказала про це батькові, він лише пожурив її:
— Доню, ти просто сумуєш за мамою. Що це за містичні вигадки? Тобі терміново треба заводити своїх дітей!
Олександра засоромилася — вона познайомилася на підготовчих курсах з хлопцем на ім’я Павло і вже три рази ходила з ним на побачення. Але про дітей говорити ще рано. Батько, схоже, все зрозумів за її рум’янцем.
— Чи запитала ти, чи в його родині не було глухоти?
— Татко, ну!

Батьки завжди намагалися їх лякати з дитинства — і її, і брата, наголошуючи, що ще на етапі знайомства потрібно дізнатися у потенційних обранців, чи не є вони носіями гена, що спричиняє глухоту, адже і Олександра, і її брат Андрій, були носіями цього гена.

— Що татко…?! — запитувати ж не заборонено.
Прийшлося раніше піти.
Може це вона придумала про переселення душ, чи насправді дівчинка була такою розвиненою та славною, але Олександра дуже прив’язалася до неї і навіть не хотіла думати про те, що доведеться розлучитися. Може, батько має рацію, і час заводити своїх дітей? Але вона була такою молодою, мріяла здобути освіту… Якось так вийшло, що вона заговорила про це з Іриною, яка пропадала на роботі, щоб забезпечити дочці і собі нормальне життя.
— Тобі потрібно вчитися! — наполягала Ірина. — Ось мені довелося залишити інститут через вагітність, тепер далі певної посади піднятися не можу, хоча досвіду більше і знань, але беруть якогось новоспеченого випускника вузу, що тільки і може папірці перекладати.

— А батько дитини? — обережно запитала Олександра. За чотири місяці, що вона працювала нянею, батько дівчинки не з’явився на горизонті.
— Нема його, — відповіла Ірина.
— Як це нема?
— Саме так. Він навіть не знає, що має доньку. Ми познайомилися в іншому місті, я тоді приїхала до подружки на тиждень, зустріла його в барі. Це було кохання з першого погляду! Домовилися зустрітися ще раз — або він прилетить до мене, або я до нього. Та не склалося — він розстався зі мною по e-mail — мовляв, вибач, ми не зможемо бути разом, ти достойна кращого і все в такому дусі.
— Жах… І ти не знала, що вагітна?

— Не знала. Дізналася за тиждень. Ну і вирішила народжувати, — Ірина усміхнулась. — Жодного разу не пошкодувала.
— Так, Анюта чудова. Вона так нагадує мені мою маму, — зізналася Олександра.
Ірина засміялася.
— У вас з Анею кармічний зв’язок, я вже давно це помітила.
— Ось, я про це сказала батькові, а він сміявся. Каже, мені своїх дітей потрібні.
— Спочатку навчися, а потім вже діти, — нагадала Ірина. — А то будеш як я.

На Новий рік Олександра разом із батьком збиралася летіти до брата в сусіднє місто — він керував відділом у туристичній фірмі і не міг надовго залишати роботу. Олександра лише раз була в гостях у брата, і їй там дуже сподобалося — у нього була шикарна квартира на п’ятнадцятому поверсі, з якої відкривався чудовий краєвид. Вона заздалегідь купила Ані подарунок — довго шукала ведмедика, схожого на того, який був у мами, і знайшла. Дівчинці сподобався ведмедик, і вона повідомила, що спатиме з ним.
Уже сидячи на затишній кухні брата та ведучи неспішні розмови, Олександра отримала повідомлення від Ірини, в якому Анюта солодко спала, притиснувши до себе плюшевого ведмедика. Олександра навіть просльозилася і показала фотографію Андрію, розповівши усю історію про кармічний зв’язок і переселення душ.
— Олександро, ну ти серйозно? Яке переселення душ?
— Та послухай — Аня навіть на власну матір менше схожа, ніж на нашу! Ось, подивися.

Вона знайшла у телефоні селфі, яке вони зробили напередодні — вона, Аня та Ірина, і протягнула його брату. Той довго дивився на фотографію, потім запитав чужим голосом:
— А як її звати?
— Аня, я ж сказала. Ну так, не як нашу маму.
— Та ні. Дівчину.
— Ірина. А що?
Брат проковтнув слину.
— А у Ані… У неї все гаразд зі слухом?

— Дякую, я тут півгодини розповідаю? Казала ж, у дівчинки слуховий апарат! Навіть у цьому схожість! У Ірининого батька таке ж захворювання, як у нашої мами, тут, звісно, не переселення душ, а гени, та ти подумай…
Брат підскочив і забігав по кімнаті.
— Скільки їй років? Коли вона народилася?
— Чому ти питаєш? — почала було Олександра, а потім жахнулася, прикрила долонями рот. Жалюгідно, боячися сполохати свою здогадку, вона прошепотіла. — Ірина каже, що він кинув її по e-mail і нічого не знав про дитину. Так це був ти???

Наступного дня вони всі троє летіли назад, дивом схопивши останні квитки. Батько витирав сльози, розглядаючи фотографії новознайденої онучки, Андрій кусав губи, зовсім як в дитинстві, знову і знову запитуючи у Олександри про Ірину і Аню. Олександра єдина була спокійною — вона знала, все буде добре. І переселенню душ ніхто не заважав…