Ви подарували мені квартиру!

Вона сиділа на кухні, тримаючи телефон у руках. На тому кінці слухавки мамин голос звучав водночас благально і звинувачувально. Типова мама — навіть коли просить, усе одно тисне.

— Мамо, я не проти допомогти, але… — Оксана зупинилася, підбираючи слова. — Оля живе у мене вже вісім місяців. Вісім! Пам’ятаєш, як тітка Валя казала про “кілька тижнів, поки роботу не знайде”?

— Ну і що? Зараз такий важкий час, роботу знайти…

— Вона навіть не шукає! — Оксана відчула, як усередині піднімається хвиля роздратування. — Вчора ввесь день сиділа у ванній, робила свої маски для волосся. Потім дивилася серіал. Потім…

— Оксаночко, ну вона ж у становищі…

— Вона дізналася про це місяць тому! До цього що заважало?

В слухавці запанувала важка пауза. Оксана чула, як мама тяжко зітхає. Цей фірмовий зітх, що ознаменував: “Яка ж ти безсердечна дочка, я ж тебе не так виховувала”.

— Мам, це моя квартира. Ви ж викупили частку в тітки Валі саме для мене, пам’ятаєш?

— Технічно, — мамин голос став сухішим,— квартира наша. Ми просто дозволили тобі там жити.

Оксана закрила очі. Ось воно. Знову.

— Я думала, це був подарунок. На закінчення університету.

— Звісно, подарунок! Але ж ти розумієш, що в сім’ї потрібно…

— Що потрібно? — перебила Оксана. — Терпіти, коли Оля їсть мою їжу, використовує мою косметику і приводить свого хлопця, коли мене немає вдома? До речі, того самого, від якого вона тепер вагітна.

— Оксана! — в маминому голосі з’явилися сталеві нотки. — Тітка Валя стільки для нас зробила! Коли тато хворів, хто нам допомагав? Хто з тобою сидів, поки я на двох роботах гарувала?

Оксана зітхнула. Цю пісню вона чула вже кілька разів. Борг перед тіткою Валею, який, схоже, ніколи не буде виплачено повністю.

— Мам, я вдячна тітці Валі, справді. Але це не означає, що я повинна…

— Тітка Валя телефонувала вчора, — знову перебила мама. — Плакала. Каже, ти Олю зовсім затюкала. Придираєшся до кожної дрібниці.

Оксана пирхнула.

— Дрібниці? Вона мою нову блузку взяла без дозволу і розлила на неї сік! Потім сказала: “Ой, ну ти ж не образишся, ми ж родичі”. І навіть не вибачилася!

— Господи, Оксано, це всього лише блузка…

— Справа не в блузці! — Оксана відчула, як до горла підкотив ком. — Справа в повазі. У особистих кордонах. У тому, що я приходжу додому і почуваюся гостем у власній квартирі.

В слухавці знову повисла пауза. Потім мама сказала тихо, але з наголосом:

— Знаєш, бабуся б дуже засмутилася, почувши, як ти говориш. Для неї сім’я була…

— Не треба, — обірвала Оксана. — Не треба згадувати бабусю щоразу, коли хочеш мене в чомусь переконати.

— Але це правда! Ця квартира — бабусина спадщина. Вона хотіла, щоб…

— Щоб що? Щоб я жила з Олею до кінця життя? Щоб терпіла її усі примхи? Щоб…

Телефон задзвонив — вхідний дзвінок. Оксана глянула на екран: тітка Валя. Ну звісно.

— Мам, тітка телефонує. Напевно, хоче особисто мені розповісти, яка я погана сестра.

— Візьми слухавку, Оксано. Поговори з нею по-людськи.

— Гаразд, — Оксана зітхнула. — Передзвоню пізніше.

Вона переключилася на дзвінок тітки, подумки готуючись до нової порції докорів.

— Алло, тітко Валю.

— Оксаночко! — голос тітки звучав занадто бадьоро. — Як ти, сонечко?

“Сонечко”. Оксана зморщилася. Тітка називала її так лише тоді, коли збиралася щось попросити.

— Нормально, — сухо відповіла вона.

— Оленька каже, у вас там якісь… непорозуміння?

Оксана закотила очі. Непорозуміння. Ну так.

— Тітко Валю, коли ви з мамою запропонували, щоб Оля пожила зі мною, йшлося про пару тижнів. Максимум про місяць.

— Ой, ну що ти, ніби бухгалтер, ці терміни рахуєш! — тітка засміялася, але в сміху чулося роздратування. — Рідні люди так не чинять.

— А як чинять рідні люди? — Оксана відчула, як усередині кипить злість. — Приходять без дозволу? Беруть речі без дозволу? Приводять друзів, коли мене немає вдома?

— Оксаночко, ну що ти… Оля просто відкрита людина, вона звикла…

— Знаєте, до чого вона ще звикла? До того, що за неї все вирішують інші. Мама з татом викупили частку в квартирі, щоб я могла тут жити. Це був подарунок мені.

— Ну, не зовсім так, — тітчин голос став прохолоднішим. — Це бабусина квартира. Спільна спадщина. Ми з твоєю мамою просто домовилися…

— Домовилися, що ви продаєте свою частку моїм батькам, — твердо сказала Оксана. — І вони заплатили за неї. Повну ринкову вартість.

— Гроші, гроші! — в голосі тітки зазвучали істеричні нотки. — Усе про гроші! А про те, що Оленька в становищі, ти подумала? Куди їй іти? На вулицю?

— В неї є хлопець. Батько дитини, між іншим.

— Він безвідповідальний, сам без своїх клопотів! Поїхав з Києва, як тільки дізнався про вагітність.

“Цікаво, чому”, — подумала Оксана, але вголос сказала:

— Тітко Валю, у вас трикімнатна квартира. Ви з дядьком Колею живете удвох. Чому Оля не може жити з вами?

Пауза. Оксана майже фізично відчувала, як тітка підбирає слова.

— У нас… незручно. Дядько Коля працює вдома, йому потрібна тиша. І потім, у вас з Олею завжди були хороші стосунки. Ви ж як сестри росли. Вона народить, і це буде для тебе чудовий досвід догляду за дитиною.

“Як сестри”. Оксана гірко усміхнулася. Оля завжди була тією, кому все сходило з рук. Мила, безпосередня Оленька, яка “просто не думає про наслідки”. А Оксана була “відповідальною”, “розумною”, “дорослою не за роками”. Тією, хто має уступати, розуміти, прощати.

— Тітко Валю, я більше так не можу. Я поговорю з Олею сьогодні. Їй потрібно шукати інше житло.

— Що?! — тіткин голос піднявся до пронизливих ноток. — Ти не можеш! Вона вагітна! Це стрес! Ти хочеш, щоб вона втратила дитину?!

Оксана відчула, як ледве стримує себе від образ. Ось воно. Головна зброя. Якщо не вдається тиснути на совість через “сімейні цінності”, завжди можна звинуватити в потенційній загрозі дитині.

— Я не виганяю її на вулицю просто зараз. Я даю їй час знайти…

— Я дзвоню твоїй мамі! — перебила тітка. — Це просто… це просто обурливо! Після всього, що ми для тебе зробили.

Зв’язок обірвався. Оксана повільно поклала телефон на стіл. Руки тремтіли.

Вхідні двері грюкнули. Коридором простукотіли підбори.

— Оксано! — голос Олі звучав приторно-солодко. — Ти вдома? Уявляєш, я зустріла Катю, ну пам’ятаєш, ми з нею в школі вчилися? Вона заміж вийшла, уявляєш! За якогось айтішника багатого. Таке кільце показувала, я ледь не осліпла!

Оля вскочила на кухню. Засмагла, з новим манікюром, у дорогих джинсах. Жодних ознак вагітної жінки у скрутному становищі.

— Слухай, я тут подумала… — Оля плюхнулася на стілець навпроти Оксани. — Може, перестановку зробимо? Думаю, диван краще біля вікна поставити. І взагалі, коли малюк народиться, потрібно буде дитячий куточок організувати…

Оксана дивилася на неї, відчуваючи, як усередині щось обривається. Остання ниточка терпіння.

— Оля, нам потрібно поговорити.

— Ой, тільки не зараз, гаразд? — Оля махнула рукою. — В мене голова тріщить. Ці вагітні гормони, жах просто! Я краще приляжу.

Вона встала і направилася до виходу з кухні.

— Оля, — Оксана підвищила голос. — Тобі потрібно виїхати.

Оля застигла в дверному проході. Повільно повернулася.

— Що?

— Тобі потрібно виїхати, — повторила Оксана, відчуваючи дивне спокій. — Я даю тобі місяць на пошуки житла.

Оля дивилася на неї з таким здивуванням, ніби Оксана раптом заговорила китайською.

— Ти жартуєш, так? — нарешті видихнула вона. — Це якийсь прикол?

— Ні. Я абсолютно серйозна.

Обличчя Олі викривилося.

— Ти… ти не можеш! Це бабусина квартира! У мене таке ж право тут жити, як і в тебе!

— Ні, Оля. Мої батьки викупили частку в твоєї мами. Юридично це їхня власність.

— Плювати я хотіла на юридично! — Оля підвищила голос. — Ми сім’я! Ти що, не розумієш? Я вагітна! Мені нікуди йти!

— У тебе є батьки. Є батько дитини. Є друзі, врешті-решт.

— Я дзвоню мамі! — Оля вихопила телефон з кишені. — Вона тобі все пояснить!

— Не треба, — Оксана похитала головою. — Вона вже дзвонила. І мама теж.

— І що?

— І нічого. Моє рішення не зміниться.

Оля втупилася на неї з неприхованою ненавистю.

— Значить, ось як? Виганяєш вагітну родичку на вулицю? Нічого, мама з тіткою Ірою розберуться. Ти ще пошкодуєш!

Вона розвернулася і вискочила з кухні. Через хвилину грюкнули вхідні двері.

Оксана сиділа, вдивляючись у вікно. Дивно, але замість очікуваного почуття вини вона відчувала лише полегшення. Й утому. Безкінечну втому від цієї гри в “сімейні цінності”, де цінності чомусь завжди були односторонніми.

Телефон завібрував. Повідомлення від мами: “Тітка Валя в істериці. Що ти накоїла?”

Оксана не стала відповідати. Натомість вона відкрила браузер і ввела в пошук: “Оренда квартир у Львові”.

Минуло три місяці. Оксана сиділа в кафе на проспекті Свободи і дивилася, як за вікном падає мокрий львівський сніг. Навпроти неї сидів Іван — її хлопець, з яким вона познайомилася ще в Києві, але який переїхав до Львова на пів року раніше.

— Ну як, не шкодуєш? — запитав він, помішуючи каву.

Оксана похитала головою.

— Ні. Шкодую лише, що не зробила цього раніше.

Її телефон завібрував. Дзвінок від батька.

— Привіт, тат.

— Привіт, доню, — голос батька звучав незвично урочисто. — У мене новини.

— Які?

— Ми продали квартиру.

Оксана застигла.

— Бабусину? А як же…

— Оля переїхала до батьків, — батько хмикнув. — Після того, як ти поїхала, вона намагалася там закріпитися, але… Загалом, ми з мамою вирішили, що досить. Продали квартиру. Гроші переведемо тобі.

— Що? — Оксана не повірила своїм вухам. — Мені?

— Тобі, — в голосі батька була посмішка. — Це був подарунок тобі, пам’ятаєш? На закінчення університету. Просто ми з мамою… трохи заплуталися. Піддалися тиску. Пробач нас.

Оксана відчула, як до очей підступають сльози.

— Тат, я не знаю, що сказати…

— Нічого не кажи. Просто будь щаслива. І… ми з мамою пишаємося тобою. Тим, що ти змогла постояти за себе. Навіть коли ми не підтримали.

Після розмови Оксана довго сиділа мовчки, дивлячись у вікно.

— Що сталося? — запитав Іван, накриваючи її руку своєю.

— Здається, я щойно стала дорослою, — тихо відповіла Оксана. — По-справжньому.

За вікном продовжував падати сніг, стираючи сліди минулого і відкриваючи чистий лист для нового життя. Життя, де вона сама вирішує, кого впускати у свій дім і в своє серце.