Мама заявила, що я не батько сина

Мама сказала, що син не мій

– Я хочу зробити ДНК-тест!

Іван стояв у дверях, всім своїм виглядом демонструючи, що він не жартує.

Марина саме мила посуд, і їй навіть здалося, що через шум води вона щось не так почула.

Тому, вимкнувши воду, вона перепитала у чоловіка.

– Що ти сказав?

– Я хочу зробити тест ДНК нашій дитині.

– Навіщо? – витираючи руки, запитала Марина.

– Тому що думаю, що син не мій.

Ось це новина… Їхньому сину Дмитрику вже чотири роки. Звісно, Івана не можна назвати батьком року, але до сина він завжди ставився з теплом. Проводив з ним час, дарував іграшки, інколи залишався з ним вечорами наодинці, коли Марині треба було кудись піти.

І ніколи раніше він не натякав на сумніви у відцовстві. Ба більше, навіть підстав для сумнівів не було. Марина з Іваном одружилися шість років тому, а через рік дівчина дізналася, що чекає дитину.

Той рік вони були щасливі, і в Марини, звісно, нікого на боці не було. Як таке взагалі можливо? З чого все це?

– Можна спитати, чому ти так вирішив? – уточнила жінка.

Іван одразу ж усміхнувся. А потім якось неоднозначно поглянув на свою дружину.

– Ось! Ти вже намагаєшся мене відговорити! Якби твоя совість була чистою, тобі не було б чого боятися!

Це здавалося якимось абсурдом.

У Маші та Івана не було якоїсь нереальної любові, але жінка вважала, що це все казки. Що таке, взагалі, ваша любов? Якщо з людиною добре, ви поважаєте одне одного, не зраджуєте, то це і є справжня любов.

Але ніколи за роки шлюбу її чоловік так не принижував її, як зараз. У них було взаємоповага, довіра, а тепер він відкрито висуває такі звинувачення!

– Я не намагаюся тебе відговорити, – якомога спокійніше сказала Марина. – Мені просто цікаво, чому, через чотири роки після народження Дмитра, ти раптом почав думати, що це не твій син?

– Та він на мене навіть не схожий! – висунув чоловік, як йому здалося, незаперечний аргумент. – Я світлий, як і всі в моєму роду, а Дмитрик з темним волоссям і карими очима!

– А нічого, що у мене темне волосся і карі очі? – поцікавилася Марина. – Та й він – копія мого батька, ти ж сам це бачиш!

– Не бачу, – одразу відповів Іван, хоча сам ще півроку тому дивувався тому, як Дмитрик схожий на дідуся. – Зате я бачу, як він схожий на твого колегу!

– Це на кого саме? – з цікавістю спитала Марина.

– На кого, на кого? – перекривив її чоловік. – На цього, Марата!

Марина не могла стримати усмішку. Вона ще до вагітності працювала в меблевому магазині менеджером, і у них там був вантажник Марат. І, між іншим, Дмитрик на нього геть не схожий. Хіба що темним волоссям.

– Іване, це якийсь нісенітниця, – похитала головою Марина. – Ти прекрасно знаєш, що я тобі ніколи не зраджувала!

– Ось мама і сестра казали, що ти відпиратися будеш! Отже, хочу-не хочу, а я тест зроблю!

А ось воно що… Все стало на свої місця.

Марина була з тих людей, які всім подобалися. Добра, легка у спілкуванні, завжди готова прийти на допомогу. Але при цьому в ній був міцний стрижень, який не дозволяв іншим їздити на ній. Якщо їй щось не подобалося, вона завжди про це говорила. І ніколи не загравала.

Зі свекрухою стосунки не склалися одразу. Точніше, спочатку мама Івана їй здалася приємною жінкою. Завжди накривала стіл, коли вони з чоловіком приходили в гості, робила компліменти Марині, не забуваючи згадати, як її синові пощастило зустріти таку розумницю і красуню. І Марина раділа, що їй так пощастило з свекрухою.

Але незабаром виявилося, що ця мила жінка усміхалася їй за столом, а за спиною говорила гидоти. І що вона дурна, і господиня погана, й страшна, як чорт. Останнє було зовсім образливо, адже Марина, об’єктивно, була дуже симпатичною.

Звісно, Марина не стала закривати на це очі. І при наступному візиті виклала все, як на духу, просила свекруху визначитися в думці про неї.

Тоді вся невдячна натура жінки проявилася у всій красі. Але Марина вирішила цю проблему просто – перестала з нею спілкуватися. Чоловік їздив у гості, у тому числі з сином, але вдома Марина її не приймала.

Сестра Івана була точнісінько як мама. Теж любила пліткувати і лити брудом на всіх. Усе завжди було в неї винні. І в тому, що чоловік пішов (хоча, він просто дізнався про коханця), і що з роботи вигнали (схопили на крадіжці), і що електрику в квартирі відключили (ще б пак: півроку не платила!). Спочатку Марина намагалася знайти з нею спільну мову, але зрозуміла, що мовчки слухати її скарги та ще й підтакувати їй, совість не дозволяє. Правда, як відомо, нікому не потрібна.

І зараз виявляється, що улюблена мамуся і сестричка налаштували її чоловіка. Напевно, довго насипали йому на вуха, й таки досягли свого.

Марина вирішила, що дасть Іванові шанс схаменутися. Вона сіла за стіл і попросила чоловіка також сісти.

– Іване, ти ж знаєш, що твої родичі, м’яко кажучи, мене не люблять. І вони вклали тобі в голову якусь нісенітницю, через яку наш шлюб може розпастися.

– Якщо тобі нічого приховувати, – промовив Іван, ніби не чуючи її, – тоді зробимо тест.

– Добре, – здалася Марина. – Зробимо. Але тільки за однієї умови.

– Це ще якої? – усміхнувся Іван.

– Коли тест покаже, що дитина твоя (а він це покаже), ти збираєш речі і їдеш до своєї мами. І ми розлучаємося.

– З чого це? – нахмурився Іван.

– Тому що я не буду жити з чоловіком, який мені не довіряє, хоча у нього для цього немає жодних підстав. Якщо думка мами для тебе важливіша, вперед! А якщо ти все ж будеш думати своєю головою, то зрозумієш, що я б ніколи в житті тебе не зрадила.

Іван задумався. І жінка вже сподівалася, що її чоловік все ж візьметься за голову і припинить нісенітницю. Але, видно, його добре перепрограмували, тому що через кілька хвилин Іван заявив:

– Робимо тест. І крапка.

– Гаразд, – кивнула Марина.

Можливо, Івана переконали, що син не його. А може, він просто не сприйняв слова своєї дружини всерйоз. Але вже наступного дня у Івана і Дмитрика взяли зразки ДНК.

Тест робили тиждень. Весь цей час Іван і Марина не розмовляли. Жінка зауважила, що чоловік і з сином став поводитися холодно.

Тепер і сама вже з нетерпінням чекала результату тесту, щоб потикнути його в обличчя чоловікові. Марина все твердо вирішила. І якби це він сам раптом почав думати, що вона народила Дмитрика не від нього, вона ще б це зрозуміла. Але ж усе було добре, поки він не послухав маму. А що буде далі? Може, свекруха ще щось придумує, аби їх посварити і очорнити свою невістку. Марина цього терпіти не збиралася.

Коли на пошту надійшов результат, Марина покликала Івана. Вона відкрила його і навіть не стала дивитися. Результат і так був відомий. Просто повернула телефон екраном до чоловіка.

Той щось довго і прискіпливо вивчав, а потім усміхнувся.

– Все-таки Дмитрик мій! Ух, просто гора з плечей! Треба з цього приводу влаштувати свято!

– Звісно, треба, – кивнула Марина. – Тільки не з приводу твого батьківства – це було відомо ще тоді, коли я завагітніла. А з приводу нашого розлучення.

– Якогось розлучення? – нахмурився Іван. – Марина, ти серйозно? Так, я сумнівався! А ти знаєш, скільки чоловіків виховують не своїх дітей?

– Не знаю і знати не хочу, – обірвала жінка. – Але я точно знаю, що не збираюся жити з тим, хто думає не своєю головою. Хто готовий образити близьку людину лише тому, що хтось щось сказав. Хто навіть до сина не підходив, бо сам собі щось придумав. Йди, Іване.

Іван ще довгий час намагався зберегти сім’ю. Навіть вибачився за свою поведінку і пообіцяв надалі не слухати рідню.

Але Марина була непохитна. Здавалося б, якась дрібничка, але так добре розкрила суть чоловіка, з яким вона жила і від якого народила дитину.

А ще вона співчувала тій, з ким, можливо, коли-небудь зійдеться Іван. Бо їй теж явно буде непросто, враховуючи язики його родини. Але, може, Іван зробив хоч якісь висновки і надалі буде розумнішим. Хоча, навряд чи. Люди ж не змінюються.