– Я подаю на розлучення, – оголосила вона.

На кухні панувала тиша, порушувана лише тихим шумом телевізора.

– Я подаю на розлучення, – оголосила Оксана.

Тарас якраз захоплено дивився футбол і на слова дружини не відреагував.

Оксана підійшла і вимкнула телевізор.

– Що ти робиш?! Зрозуму з’їхала?! – закричав Тарас, проте одразу ж спохопився, стримав себе і примирливо сказав:

– Вибач. Просто там такий важливий момент.

– Впевнена: не важливіший за те, що я сказала.

– А що ти сказала? – знітився чоловік, зрозумівши, що, як завжди, пропустив слова дружини повз вуха.

– Я подаю на розлучення.

Тарас витріщив очі:

– На розлучення? Чому? Мені здавалось, у нас все добре.

– Тобі здавалось.

– Зачекай… Вчора ми були в театрі, позавчора я приніс квіти, минулого тижня ходили в кіно. Все, як ти любиш…

– Так, але все це було вперше за сім років шлюбу. І я навіть знаю, чому.

– І чому ж?! – Тарас починав злитися.

– Бо я віддала дітей у садок, влаштувалась на роботу, почала ходити в спортзал, до салону краси, змінила імідж, завела нових друзів.

– Причому тут це?

– А втім! Ти раптом побачив, що я комусь цікава, що чоловіки звертають на мене увагу, що я вже не потребую тебе так, як раніше.

– Нісенітниця якась…

– Ні, Тарасе, це не нісенітниця. Інакше ти б не злякався, не став би крутитися біля мене, догоджати, в рот би мені не заглядав, квітів не дарував. Я вже не кажу про кіно і театр. Це з твого боку – просто подвиг!

– Я старався… Хотів зробити приємне… Постривай, я так і не зрозумів: ти через це вирішила розлучитися?

– Так. Я більше не хочу так жити. Ти зараз прикидаєшся люблячим чоловіком, а де ти був, коли я вагітною ходила, коли дітей народжувала, коли ночами не спала? Ти ж жодного разу ні в чому мені не допоміг! Був присутнім у нашому житті лише символічно. Приходив, їв, спав. Можу порахувати, скільки разів ти дітей на руки брав!

– Я ж працював взагалі-то! – Тарас навіть підскочив від обурення, – щоб вас забезпечити!

– Працював, не сперечаюсь. Але ж не тільки нас забезпечував – себе також. І вихідні мав, тільки віддавав перевагу проводити їх з друзями.

– Маю на це право!

– У мене – вихідних не було, – продовжила Оксана, не звертаючи уваги на репліку чоловіка, – хоча діти… вони і твої теж. Лише тебе це цікавило в останню чергу. Так і чую твої слова: я тобі гроші віддав, чого ще хочеш? А я хотіла… Хотіла, щоб поруч був надійний, рідний чоловік. Щоб підтримав. І не лише матеріально, а й морально. Щоб пожалів врешті-решт.

Але тобі було не до цього. Ти жив своїм життям, у якому не було ні мене, ні наших дітей…

– Не перебільшуй.

– Я і не перебільшую. Ти хоч знаєш, у який садок вони ходять? Ми, між іншим, до нього дістаємося хвилин сорок. Зранку! В транспорті! А ти на роботу один в машині їдеш як пан. І виходиш за двадцять хвилин. Однак, жодного разу не запропонував відвезти дітей у сад.

– Ти не просила, – буркнув Тарас.

– А чому я повинна просити? Є речі, про які люблячого чоловіка і батька не просять. Це ‒ само собою зрозуміло. Щоправда, не у твоєму випадку, оскільки про любов мова не йде. Ніколи не йшла…

– Ти прям монстра з мене зробила…

– Ні, Тарасе, ти не монстр. Ти просто зовсім чужий для мене чоловік. Став чужим… Чи був.

– Це тобі, а дітям? Що ти їм скажеш? Як поясниш?

– Ой, тримайте мене семеро! – засміялась Оксана, – та вони зовсім недавно стали тебе на вулиці впізнавати! Тож з цим проблем у мене точно не буде.

Тарас не знайшов, що відповісти. Частково Оксана була права, але й його можна зрозуміти: він – чоловік, вона – жінка і повинна знати своє місце, і домом займатися повинна, і дітьми. Батько Тараса завжди так говорив. І мама погоджувалась. А Оксана чомусь невдоволена…

– І як ти збираєшся жити на одну зарплату з двома дітьми? – пішов Тарас в атаку, – що стосується мене – то я ні копійки не дам!

– Даш, – спокійно відповіла Оксана, – аліменти ніхто не відміняв. І майно, яке нажили за сім років, ми через суд поділимо. Хоча там і ділити особливо нічого, але все-таки. Холодильник, як не крути, нам з дітьми потрібніший. А, знаючи тебе, я впевнена: саме за нього ти вчепишся, щоб болючіше зробити. Тому все – тільки через суд. На щастя, квартири у нас немає. До речі, ти можеш в цій залишитися. А нам з дітьми я зніму іншу (вимовляючи останню фразу, Оксана зробила невелику паузу, в глибині душі сподіваючись: Тарас не погодиться, скаже, що іншу квартиру зніме саме він, що дружина і діти можуть жити там, де звикли… Але Тарас нічого такого не сказав), – … я вже придивилася підходящу неподалік від садка.

– Ну і йдіть! – Тарас більше не міг спокійно слухати Оксану, – подумаєш: королева! Все продумала?! Нічого не забула?! А машина? Її я тобі не віддам!

– А я і не прошу, – усміхнулася Оксана, – вона мені не потрібна.

– З чого це ти така щедра?! – Тарас вже не міг зупинитися, – машина їй не потрібна! Певно вже на іншій катаєшся?! Ну, зізнайся: давно у мене роги виросли?! Щось ти надто сміливою стала!

– Не здивував, – Оксана була абсолютно спокійна, – я знала, що почую щось подібне.

– Та зрозумій ти, нарешті, – Тарас підлетів до жінки, схопив за плечі, став трясти, – кому ти потрібна з двома дітьми?! А давай… забудемо все, що ти тут наговорила? Будемо жити разом, як раніше. Я виправлюся, чесне слово!

– Як раніше? Ні вже, – твердо відповіла Оксана, – ніяк не вийде.

– Але чому?! – Тарас навіть не кричав, він горлав на весь голос.

– Бо я не люблю тебе більше…

Тарас розгубився, внутрішньо запанікував і раптом, наче відчувши, що подальші розмови безглузді, погодився:

– Раз так – подавай на розлучення.

Їх розвели через пів року. Все сталося так, як планувала Оксана.

Тепер вона з дітьми живе неподалік від дитсадка і ранки в робочі дні у неї проходять набагато спокійніше.

А у вихідні – вона взагалі вільна жінка! А все тому, що колишній чоловік забирає дітей до себе! Водить по місту, сидить з ними вдома, у різні ігри з ними грає. Навіть готує сам!

І хто зрозуміє цих чоловіків?

Поки одружений – ні дружина, ні діти не потрібні. Сприймає як само собою зрозуміле.

Як розлучиться – і час на дітей знаходить, і мало не найкращим у світі татом стає.