«Ти жартуєш? Як таке може бути? Тобі ж лише двадцять один! Чому ти раніше мовчала?!»

— Ти жартуєш? — вражено вигукнув Микита. — Як таке може бути? Тобі ж лише двадцять один рік! І чому ти раніше нічого не казала?!

Олеся обійняла чоловіка, заглядаючи йому в очі з довірою:

— Я боялася, що ти розлюбиш мене і передумаєш одружуватися…

— А тепер? На що ти сподіваєшся тепер?!

***

Вони познайомилися випадково. Олеся робила великі покупки у супермаркеті, вийшла надвір із двома величезними пакетами, а там — ожеледиця. Дівчина послизнулася на сходах і, напевно, впала б, якби не сильні руки, які підхопили її ледь не в повітрі.

— Обережніше, — почувся бархатний чоловічий голос поруч, — тримайся за мене…

Відчувши, що стоїть міцно, Олеся підняла очі на свого рятівника:

— Дякую вам велике…

— Що ж ви так нагородилися? — усміхнувся незнайомець, — та ще й у таку погоду?

— Батьків у гості чекаю, — просто пояснила Олеся, — їдуть перевірити, як я в місті живу. Тож і…

— Зрозуміло. І далеко вам все це нести? Можу підвезти, якщо хочете?

— Та ні, незручно. Ви й так мені допомогли. Дійду сама. Повільно. Он мій будинок — зовсім поруч.

Олеся, обережно ступаючи, покрокувала у зазначеному напрямку, а чоловік пішов своєю дорогою…

Цілий день він намагався зосередитися на роботі, але дарма: у пам’яті постійно з’являвся образ тієї незнайомки. Саме так він називав її у своїх думках.

«Яке миле створіння, — міркував він, — відкрита посмішка, мінімум косметики, здавалося, й губної фарби не було. А рум’янець… Такий ніжний, ледь помітний… І голос… Слово струмок… Ні, я повинен її знайти. Вона сказала, що живе зовсім близько…

Микита не був залицяльником, навпаки, ставився до жінок з обережністю, увесь час чекаючи підступу.

Причина цього була в першій нещасливій любові, яка закінчилася банальною зрадою. З п’ятого класу Микита був закоханий в однокласницю, яка, провівши його до армії і пообіцявши чекати, через пів року вийшла заміж за сина якогось бізнесмена.

Коли Микита повернувся, вона, ані трохи не засоромившись, сказала:

— Микита, не переймайся так. Якщо тебе заспокоїть, знай: я досі тебе люблю. Однак любити і виходити заміж — це різні речі. Ну, що ти можеш мені запропонувати? Життя на зйомній квартирі або, ще краще — в гуртожитку? З вічно пустим гаманцем? Ні, я хочу жити нормально. Сподіваюся, ти мене розумієш…

Микита все зрозумів. Довго страждав. Навіть почав випивати. Але потім взяв себе в руки, влаштувався на роботу, заочно вступив до університету…

І ось тепер, тридцятирічний, самотній, цілком успішний чоловік розмріявся про дівчину, яку побачив лише раз. І то — мигцем.

А все тому, що на серці потепліло. Він стільки років цього чекав. І ось тепер – зачепило. Але він навіть її імені не дізнався…

Два тижні Микита крутився в тому самому супермаркеті. Чекав на прекрасну незнайомку. І вона з’явилася.

Ввечері після роботи Олеся зайшла купити щось на вечерю… Дуже зніяковіла, коли якийсь чоловік буквально кинувся їй під ноги зі словами:

— Нарешті я вас знайшов!

Впізнавши свого рятівника, усміхнулася:

— А навіщо ви мене шукали?

— Ми забули познайомитися! Я — Микита, а ви?

— Мене звуть Олесею, — дівчина з цікавістю дивилася на схвильованого чоловіка, — і що далі, Микита?

— Далі? А далі на нас чекає гарна вечеря в ресторані! Ви погоджуєтесь?

— Не знаю, так несподівано…

— Погоджуйтеся, Олеся! — умовляв чоловік, — мені так багато треба вам розповісти…

Він розказав їй про себе все. Про перше кохання, про роки самотності, про те, як щасливий, що зустрів її і вважає це подарунком долі…

Олеся уважно слухала… Цей чоловік, такий зворушливий і трохи наївний, усе більше їй подобався…

Вони стали зустрічатися. Практично щодня. І чим більше бачилися, тим більше прив’язувалися одне до одного. Їм разом було добре, незважаючи на те, що Олеся виявилася дівчиною доброчесною, до себе Микиту не підпускала.

Спочатку це Микиту здивувало, а потім привело в справжній захват. Тепер він був абсолютно впевнений, що Олеся призначена йому долею і чекала лише його!

Він познайомив Олесю з матір’ю. Олеся привезла Микиту до своїх батьків у село.

Там Микиті все сподобалося. Простий уклад життя, прості стосунки. Гостинні господарі.

Саме там, у присутності батьків, Микита зробив Олесі пропозицію…

На реєстрації були лише найближчі: так захотіла Олеся. Сказала, що не хоче великого свята, але мріє про справжню весільну подорож. Микита погодився. Купив квитки. Від’їзд планувався через місяць після весілля.

І ось вже другий тиждень молодята жили разом. Микита не міг повірити своєму щастю. Щодня після роботи летів додому, наче на крилах…

В один із гарних сімейних вечорів Микиті здалося, що Олеся чимось стривожена.

— Що з тобою, моя люба? — дбайливо спитав він, — ти здорова? Все гаразд?

— Нам треба поговорити, — тихо відповіла молода дружина…

— Говори, я весь увага.

— Не знаю, як ти до цього поставишся, — почала Олеся, важко підбираючи слова.

— Нормально поставлюся, — Микита бачив, що дружина дуже хвилюється, і намагався її заспокоїти, — що б не сталося. Ти ж знаєш, як я тебе люблю…

— Я розумію, що повинна була сказати раніше… Але не змогла…

— Олесе, не муч, — Микита вже почав нервувати, — ти мене розлюбила?

— Ні, звичайно. Просто… Пробач… У мене є діти… Двоє…

— Що? Ти жартуєш? — вражено вигукнув Микита, — як таке може бути?

— Я не жартую…

— Але ж тобі всього двадцять один рік! Коли ти встигла? І чому раніше нічого не казала?!

Олеся обійняла чоловіка, заглядаючи йому в очі з довірою:

— Я боялася, що ти розлюбиш мене і передумаєш одружуватися…

— А тепер? На що ти сподіваєшся тепер?!

— Не знаю. Сподіваюся, ти зрозумієш мене і пробачиш…

— Пробачу?! Я?! — Микита ще не міг повірити в те, що чує…

— Розумієш, у мене, як і в тебе, була в житті сумна історія. Ми дуже любили одне одного. Дізнавшись, що я вагітна, він кинув мене. Злякався. Мені ж тоді всього сімнадцять років було. Коли народився син, він схаменувся, попросив прощення. Я пробачила. Ми почали жити разом вже як сім’я. Через рік народилася дочка. А він, поки я вагітна ходила, іншу собі завів. Арішці було шість місяців, коли він знову мене покинув. Цього разу вже з двома дітьми.

— І де ж зараз твої діти? Жах якийсь… Я ж у вас у селі був… Батьки твої нічого не сказали. Також приховали, виявляється…

— Діти наразі живуть у родичів. У них своїх дітей немає, ось і запропонували, щоб я малих у них залишила.

— А батьки, що ж? — не заспокоювався Микита, — не шкода їм онуків?

— Вони їх регулярно відвідують, але до себе забрати відмовляються. Кажуть, що не впораються.

— Зрозуміло. Сімейка — та ще…

— Навіщо ти так? Я не хотіла, щоб так сталося. Зауваж, я ж не нав’язувалася тобі. Ти сам мене знайшов…

— Так вже…, — обронив Микита, — і невинність ти майстерно зіграла… Я навіть повірив у твою доброчесність…

— Я просто боялася сильно до тебе прив’язатися. Думала: раптом у нас нічого не вийде…

— А у нас вийшло?

— Звичайно! Ми ж любимо одне одного!

— І ти можеш це казати після такої жахливої брехні? Ти могла розповісти мені все це разів сто до весілля! Але ні! Ти кажеш це зараз, коли ми вже одружені!

— А що змінилося? Це була єдина річ, яку я приховала. Тепер ти мій чоловік, і я не хочу більше тебе обманювати. А чи зможеш ти прийняти те, що я сказала, залежить від твоєї любові.

— Тобто, якщо погоджуся виховувати твоїх дітей, значить — кохаю. А якщо відмовлюся — значить ні?

— Якщо ти відмовишся, вони залишаться у моїх родичів. Ось і все. Якщо хочеш, я навіть не буду з ними зустрічатися.

— Іншими словами, ти готова відмовитися від власних дітей задля мене?

— Готова.

— Але це ж жахливо! Невже ти не розумієш?!

— Просто я дуже сильно тебе люблю…

Микита більше не міг цього чути. Він схопив куртку і вибіг із квартири.

Довго блукав вулицями, намагаючись ні про що не думати. Намагаючись заспокоїтися.

Потім вирішив зайти до матері. Йому просто необхідно було з кимось поговорити…

— Не знаю, що й сказати, синочку, — задумливо промовила мати, вислухавши Микиту, — тут ти сам повинен вирішувати.

— Що вирішувати, мамо? Я ж заздалегідь усе знаю: якщо погоджуся — погано буде мені, якщо відмовлюся — позбавлю дітей матері, і всі ми будемо нещасні.

— Тоді не поспішай щось робити. Подумай. Хоча… Не уявляю, як ти житимеш з людиною, здатною на таке…

— Я теж не уявляю…

— Тож, можливо, вам краще розлучитися?

— Я кохаю її, мамо…

— Тоді не знаю…

Микита залишився з дружиною. Запропонував забрати дітей, але Олеся відмовилася:

— Не хочу на тебе такий тягар вішати, — сказала вона цілком спокійно, — нехай живуть у родичів, а ми будемо їх відвідувати.

— У якій ролі? — втомлено спитав Микита, — вони, напевне, твою тітку вже мамою називають.

— І нехай. Їм там добре, я впевнена. А це найголовніше.

— Дивися сама, — обронил у відповідь Микита і більше не повертався до цієї теми.

До дітей вони їздили кілька разів. Спостерігаючи, як дружина порається з ними, Микита мимоволі замислювався:

— Цікаво, що буде, коли у нас народиться дитина? А раптом зі мною щось станеться? І що тоді? Вона і його сюди привезе?

За рік Микита подає на розлучення…

Не зміг так жити…

Та й любов кудись зникла…