Ти мені не дружина – ми ж у РАЦСі не були!

— Та яка ж ти мені дружина? Хіба ми в РАЦСі були? Паспорти з печатками носи́ли? Чи обручку тобі на пальця вдівали?

Соломія зніяковіла. Вона так прагнула цього, але вони й так жили без офіційностей.

— Ні! Ні! І ні! — гримів Дмитро. — Ти мені — ніхто! Яким правом ти себе дружиною величаєш?

— Дивчи́зно, годі вже мовчати! — благала Соломія. — Поговоримо!

— А тобі є що казати? — спалахнув він. — Слів не вистачило? Ти й так забагато розторощила!

— Та я ж нічого поганого… — пробурмотіла вона.

— Запам’ятай: мовчанка — золото! Особливо для тебе! — відвернувся він.

— Коханий, ну годі дутися! — вона наблизилася.

— Краще б ти й справді мовчала! — він розвів руками. — Звідки в вас, жіночок, ця вмінність — однією фразою все зруйнувати? Вас у школі вчать, як чоловіків до білого розпалю доводити?

Соломія сприйняла його мовчання як обра́зу за ранкову сварку. Та й він молодець — розбив і свою чашку, і її улюблену.

— Як так вийшло? — гарячилася вона. — У всіх руки як руки, а в тебе — наче з іншого місця ростуть! Ладно, свою розіб’єш — чого мою чіпав? Чи спеціально, щоб у обох улюблених посудин не лишилось?

Звичайна побутова дурниця. На таке й уваги не звертають. Та Дмитро, надувшись, пішов на роботу, а повернувшись — ані слова.

Сидів надутий, ігнорував її рухи, навіть вечеряти не прийшов, хоч тричі кликала. Та треба ж миритися!

— Дивчи́зно, та плюнь на ті чашки! У суботу до ТЦ поїдемо, нові візьмемо! А руки в тебе… Ну, знаєш, зростають звідки треба!

— Якій, біс, чашці ти верзеш? — Дмитро витріщився. — Ти взагалі розумієш, що наробила своїм язиком?

— Я можу вибачення попросити… — заплуталась Соломія.

— Вибачення? — він зареготав. — Якби те, що ти зробила, можна було виправити «перепрошую», я б був найщасливішою людиною! А так — ти мене вбила. Знищила. Розтоптала!

— Боже, та що ж я сказала? — дівчина зрозуміла: справа не в посуді. А в чому — навіть уявити не могла.

— А хто сьогодні заявив моїй начальниці, що вона розмовляє з дружиною Дмитра? — він сичав, обприскуючи її слиною.

— Ти в душі був, телефон дзвонив… Я відповіла, попросила зачекати. А вона спитала: «Хто це?» Ну, я й сказала — дружина. А коли принесла телефон — вона уже положила трубку. Що тут такого?

— І ще питаєш?! — Дмитро почервонів, жилка на скроні пульсувала. — Яка ти мені дружина? Хіба ми в РАЦСі були? Паспорти з печатками носи́ли? Чи обручку тобі на пальця вдівали?

Соломія зніяковіла. Вона так прагнула цього, але вони й так жили без офіційностей.

— Ні! Ні! І ні! — гримів Дмитро. — Ти мені — ніхто! Яким правом ти себе дружиною величаєш?

***
— І довго це триватиме? — усміхнулася Ганна Степанівна.

— Мамо… — Соломія докірливо подивилася. — Зараз інші часи. Ти ж сама після смерті тата з ким тільки не мешкала!

— Не бреши на матір! Мати знає, що робить! — жінка не втратила посмішки. — У мій вік плітки не чіпляються. А ти молода — тобі ще жити!

— Мамо, п’ятдесят чотири — це не старощі! Ти ще й сама заміж вийдеш, якщо згідно з модою — то й не раз!

— Знайшовся б гідний чоловік — може, й вийшла б, — вона поправила зачіску. — Поки що доводиться «сурогатами» обходитись.

— Оце мені ще й казати! — Соломія засміялась.

Тут Ганна Степанівна посерйознішала:

— Соломійко, я розумію — зараз багато хто живе без штампиків, дітей народжують. Та навіть юридично це співжиття. А воно — жодних гарантій!

— Мам, коли є любов — це найкраща гарантія.

— Любов сьогодні є, а завтра — ні. А чоловік, якщо офіційний, дає безпеку. Дитині — аліменти. А якщо житло, авто, техніка… Навіть через суд нічого не відвоюєш, якщо впертиметься!

— У нас з Дмитром все чудово! Шість років разом. Навіщо ці печатки? Гроші? У нас зарплатні однакові.

— Непереконливо! — мати погрозила пальцем. — Хоч підведи його до думки про шлюб! Називай його «чоловічком», жартома. Нехай звикає. А потім — й обручку підсунеш!

— А якщо я його цими словами відлякаю? — Соломія похитала головою. — Щастя — крихка річ. Його треба берегти, а не випробовувати!

— Твоє життя, — знизила плечима Ганна Степанівна. — Я тебе прийму й саму, й з онуком. Подумай лише: гулі — це одно, а доросле життя — відповідальність. У ваших стосунках ніхто нікому нічого не винен. Це й правильно… та й безглуздо.

***
Соломія дякувала матері за підтримку, та її поради турбували. Шлюб — це страховка. Вигідніша для жінки.

Подруга Марія теж радила оформити стосунки з Дмитром, але з інших причин:

— Уявіть, візьмете кредит на квартиру чи авто. Оформите на «главу» вашої псевдосім’ї. Раптом розійдетесь…

— Марічко, годі епітети!

— Гаразд. Коротше: на Дмитра. А потім він захоче подарувати дачу родичам — і ти не зможеш нічого вдіяти!

— Суд, свідки?

— Суд — єдиний варіант. Та довести, що ти вкладала гроші, важко. Особливо якщо інша сторона наведе цілу юрбу «свідків»!

— Ти описуєш найгірше!

— Звичайну практику. Краще — повести його до РАЦСу.

— Мама теж радить «на аркані». Та спочатку — привчити до слів «чоловік», «дружина».

— Ото й займайся!

***
Соломія почала називати Дмитра «чоловічком», себе — «дружинонькою». Спочатку боялася його реакції, та він лише посміхався.

Вона посилювала натиск: скрізь і всюди величала його чоловіком. Настільки звикла, що коли начальниця Дмитра зателефонувала, автоматично відповіла: «Це дружина».

***
— Дмитрику, ми ж разом стільки років, — промовила вона. — Я думала — ми родина. Ну, без печатки — це ж нормально. Попереду діти, щасливе життя!

— Думала б і далі! Нащо ти лізла з цими «дружинами» до моєї начальниці? Віддала б телефон — і годі!

— Коханий, та я ж завжди тебе чоловіком називаю!

— Різниця в тому, що тепер мене звільнять! Ти не настрій зіпсувала — життя! Кар’єру на старті зруйнувала! Тепер я з тобою не тільки до РАЦСу не піду — жити не буду! Зараз речі збиратиму!

— Дмитрику, чи не занадто ти гостро? — остовпіла Соломія. — Ну, сказала я, що дружина. Що змінилося?

— Те, що Лілія Олексіївна тримала мене на роботі, бо мріяла «приручити» вільного… тхора! А тепер, коли в мене «дружина» — її мрії розвіялись. Вона вже підписала наказ!

***
Через тиждень після того, як Дмитро пішов, Соломію відвідала та сама Лілія Олексіївна:

— Вибачте… Не за звільнення, а за те, що ми жили у брехні через ваші… — вона запнулася.

— Зрозуміло.

— У мене були на нього плани. Ми… зустрічались. Колеги теж його увагою не обділяли…

Соломія ковтнула, боронячись від нудоти.

— Ми думали, він вільний. Якби знали, що він «чоловік»…

— Ми не були розписані.

— Співмешканці…

— Вже ні.

— Знаєте, — Лілія Олексіївна підвела підсумок, — так навіть краще. Бо він не чоловік, не співмешканець — просто… мрійник на літеру «М»! Краще, що звільнив вас.

Соломія не могла не погодитись.

Не чоловік, не співмешканець… Просто мрійник.