Connect with us

З життя

Ти мені не дружина – ми ж у РАЦСі не були!

Published

on

— Та яка ж ти мені дружина? Хіба ми в РАЦСі були? Паспорти з печатками носи́ли? Чи обручку тобі на пальця вдівали?

Соломія зніяковіла. Вона так прагнула цього, але вони й так жили без офіційностей.

— Ні! Ні! І ні! — гримів Дмитро. — Ти мені — ніхто! Яким правом ти себе дружиною величаєш?

— Дивчи́зно, годі вже мовчати! — благала Соломія. — Поговоримо!

— А тобі є що казати? — спалахнув він. — Слів не вистачило? Ти й так забагато розторощила!

— Та я ж нічого поганого… — пробурмотіла вона.

— Запам’ятай: мовчанка — золото! Особливо для тебе! — відвернувся він.

— Коханий, ну годі дутися! — вона наблизилася.

— Краще б ти й справді мовчала! — він розвів руками. — Звідки в вас, жіночок, ця вмінність — однією фразою все зруйнувати? Вас у школі вчать, як чоловіків до білого розпалю доводити?

Соломія сприйняла його мовчання як обра́зу за ранкову сварку. Та й він молодець — розбив і свою чашку, і її улюблену.

— Як так вийшло? — гарячилася вона. — У всіх руки як руки, а в тебе — наче з іншого місця ростуть! Ладно, свою розіб’єш — чого мою чіпав? Чи спеціально, щоб у обох улюблених посудин не лишилось?

Звичайна побутова дурниця. На таке й уваги не звертають. Та Дмитро, надувшись, пішов на роботу, а повернувшись — ані слова.

Сидів надутий, ігнорував її рухи, навіть вечеряти не прийшов, хоч тричі кликала. Та треба ж миритися!

— Дивчи́зно, та плюнь на ті чашки! У суботу до ТЦ поїдемо, нові візьмемо! А руки в тебе… Ну, знаєш, зростають звідки треба!

— Якій, біс, чашці ти верзеш? — Дмитро витріщився. — Ти взагалі розумієш, що наробила своїм язиком?

— Я можу вибачення попросити… — заплуталась Соломія.

— Вибачення? — він зареготав. — Якби те, що ти зробила, можна було виправити «перепрошую», я б був найщасливішою людиною! А так — ти мене вбила. Знищила. Розтоптала!

— Боже, та що ж я сказала? — дівчина зрозуміла: справа не в посуді. А в чому — навіть уявити не могла.

— А хто сьогодні заявив моїй начальниці, що вона розмовляє з дружиною Дмитра? — він сичав, обприскуючи її слиною.

— Ти в душі був, телефон дзвонив… Я відповіла, попросила зачекати. А вона спитала: «Хто це?» Ну, я й сказала — дружина. А коли принесла телефон — вона уже положила трубку. Що тут такого?

— І ще питаєш?! — Дмитро почервонів, жилка на скроні пульсувала. — Яка ти мені дружина? Хіба ми в РАЦСі були? Паспорти з печатками носи́ли? Чи обручку тобі на пальця вдівали?

Соломія зніяковіла. Вона так прагнула цього, але вони й так жили без офіційностей.

— Ні! Ні! І ні! — гримів Дмитро. — Ти мені — ніхто! Яким правом ти себе дружиною величаєш?

***
— І довго це триватиме? — усміхнулася Ганна Степанівна.

— Мамо… — Соломія докірливо подивилася. — Зараз інші часи. Ти ж сама після смерті тата з ким тільки не мешкала!

— Не бреши на матір! Мати знає, що робить! — жінка не втратила посмішки. — У мій вік плітки не чіпляються. А ти молода — тобі ще жити!

— Мамо, п’ятдесят чотири — це не старощі! Ти ще й сама заміж вийдеш, якщо згідно з модою — то й не раз!

— Знайшовся б гідний чоловік — може, й вийшла б, — вона поправила зачіску. — Поки що доводиться «сурогатами» обходитись.

— Оце мені ще й казати! — Соломія засміялась.

Тут Ганна Степанівна посерйознішала:

— Соломійко, я розумію — зараз багато хто живе без штампиків, дітей народжують. Та навіть юридично це співжиття. А воно — жодних гарантій!

— Мам, коли є любов — це найкраща гарантія.

— Любов сьогодні є, а завтра — ні. А чоловік, якщо офіційний, дає безпеку. Дитині — аліменти. А якщо житло, авто, техніка… Навіть через суд нічого не відвоюєш, якщо впертиметься!

— У нас з Дмитром все чудово! Шість років разом. Навіщо ці печатки? Гроші? У нас зарплатні однакові.

— Непереконливо! — мати погрозила пальцем. — Хоч підведи його до думки про шлюб! Називай його «чоловічком», жартома. Нехай звикає. А потім — й обручку підсунеш!

— А якщо я його цими словами відлякаю? — Соломія похитала головою. — Щастя — крихка річ. Його треба берегти, а не випробовувати!

— Твоє життя, — знизила плечима Ганна Степанівна. — Я тебе прийму й саму, й з онуком. Подумай лише: гулі — це одно, а доросле життя — відповідальність. У ваших стосунках ніхто нікому нічого не винен. Це й правильно… та й безглуздо.

***
Соломія дякувала матері за підтримку, та її поради турбували. Шлюб — це страховка. Вигідніша для жінки.

Подруга Марія теж радила оформити стосунки з Дмитром, але з інших причин:

— Уявіть, візьмете кредит на квартиру чи авто. Оформите на «главу» вашої псевдосім’ї. Раптом розійдетесь…

— Марічко, годі епітети!

— Гаразд. Коротше: на Дмитра. А потім він захоче подарувати дачу родичам — і ти не зможеш нічого вдіяти!

— Суд, свідки?

— Суд — єдиний варіант. Та довести, що ти вкладала гроші, важко. Особливо якщо інша сторона наведе цілу юрбу «свідків»!

— Ти описуєш найгірше!

— Звичайну практику. Краще — повести його до РАЦСу.

— Мама теж радить «на аркані». Та спочатку — привчити до слів «чоловік», «дружина».

— Ото й займайся!

***
Соломія почала називати Дмитра «чоловічком», себе — «дружинонькою». Спочатку боялася його реакції, та він лише посміхався.

Вона посилювала натиск: скрізь і всюди величала його чоловіком. Настільки звикла, що коли начальниця Дмитра зателефонувала, автоматично відповіла: «Це дружина».

***
— Дмитрику, ми ж разом стільки років, — промовила вона. — Я думала — ми родина. Ну, без печатки — це ж нормально. Попереду діти, щасливе життя!

— Думала б і далі! Нащо ти лізла з цими «дружинами» до моєї начальниці? Віддала б телефон — і годі!

— Коханий, та я ж завжди тебе чоловіком називаю!

— Різниця в тому, що тепер мене звільнять! Ти не настрій зіпсувала — життя! Кар’єру на старті зруйнувала! Тепер я з тобою не тільки до РАЦСу не піду — жити не буду! Зараз речі збиратиму!

— Дмитрику, чи не занадто ти гостро? — остовпіла Соломія. — Ну, сказала я, що дружина. Що змінилося?

— Те, що Лілія Олексіївна тримала мене на роботі, бо мріяла «приручити» вільного… тхора! А тепер, коли в мене «дружина» — її мрії розвіялись. Вона вже підписала наказ!

***
Через тиждень після того, як Дмитро пішов, Соломію відвідала та сама Лілія Олексіївна:

— Вибачте… Не за звільнення, а за те, що ми жили у брехні через ваші… — вона запнулася.

— Зрозуміло.

— У мене були на нього плани. Ми… зустрічались. Колеги теж його увагою не обділяли…

Соломія ковтнула, боронячись від нудоти.

— Ми думали, він вільний. Якби знали, що він «чоловік»…

— Ми не були розписані.

— Співмешканці…

— Вже ні.

— Знаєте, — Лілія Олексіївна підвела підсумок, — так навіть краще. Бо він не чоловік, не співмешканець — просто… мрійник на літеру «М»! Краще, що звільнив вас.

Соломія не могла не погодитись.

Не чоловік, не співмешканець… Просто мрійник.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

шістнадцять − чотири =

Також цікаво:

EN20 хвилин ago

I never told my son the whole truth about where the money came from.

Not all of it. Not the part that mattered most. I told Jack I had savings tucked away. I told...

З життя59 хвилин ago

“We’ll Just Look at the Cottage and Leave!” Promised My Mother-in-Law on Friday Evening. They Left on Sunday. I Arrived on Monday — and Put a Lock on It.

So, her mother-in-law had announced from the doorstep—not greeting anyone, not even taking off her shoes—”What’s this rubbish heap in...

ES2 години ago

—Señor, con una niña dormida en el hombro y esas flores marchitas en la mano, quizás quiera probar alguno de los hoteles más baratos en las afueras de la ciudad.

Ethan Vance se detuvo en seco frente al mostrador de mármol pulido del Grand Regent Hotel, una de las propiedades...

ES4 години ago

Jamás le conté a mi hijo exactamente cómo conseguí el dinero para el depósito de la universidad.

Al menos, no del todo. Le dije a Jack que tenía fondos guardados. Le aseguré que todo estaba bajo control....

З життя4 години ago

Everyone Feared the Dog and Gave It a Wide Berth—Until a Little Girl Walked Up to ItShe knelt down, and the dog timidly licked her hand, revealing the gentle soul hidden beneath its fearsome appearance.

Sometimes life throws up stories that make you think afterwards – surely it couldn’t have happened exactly like that. But...

ES6 години ago

Nathan Harrison había cerrado contratos multimillonarios en todos los rincones del mundo sin parpadear siquiera. En los círculos del poder lo llamaban el Rey del Concreto. Su firma convertía terrenos baldíos en rascacielos de lujo, en corredores comerciales exclusivos, en comunidades amuralladas donde el dinero compraba hasta el silencio. Creía haberlo visto todo. Hasta que un viernes por la tarde, en una pequeña panadería de barrio, vio a su ex esposa contar monedas para comprar pan —y no supo, en ese instante, que los dos niños parados junto a ella eran sus hijos.

Cuando Nathan cruzó la puerta, la vio de espaldas. Una mujer inclinada sobre el mostrador, separando monedas con los dedos...

ES8 години ago

Levantó la sábana esperando encontrar pruebas de que su esposa embarazada lo había traicionado. En cambio, encontró sus piernas destrozadas, sus manos temblorosas sobre el vientre, y el terror que su propia familia había ocultado detrás de puertas cerradas. Entonces Clara lo miró y susurró: “Ya firmaste para quitarme a mi hijo.” En ese instante, comprendió que los traidores no estaban en esa cama. Estaban en su propia sangre.

Daniel había llegado al hospital preparado para confirmar lo que su familia le había estado sembrando al oído durante semanas:...

EN11 години ago

Nathan Harrison had closed billion-dollar deals on six continents without blinking. In the world of real estate, they called him the Concrete King — a man whose pen turned vacant lots into gleaming towers, whose name on a contract made competitors step back and reassess. He thought nothing could catch him off guard anymore.

Then came a Friday afternoon in a neighborhood bakery on the north side of Chicago. He almost didn't go in....