Провчила зухвалу сестру чоловіка

Впорядкувала нахабну сестру чоловіка

— Мама сказала, ресторан підтвердили, — розмовляла Світлана так, ніби не помічала напруги в голосі Ольги. — Ну і щодо грошей. Ви з Андрієм усе перерахували?

Ольга мовчала кілька секунд, намагаючись добрати слова, але Світлана вже продовжила:

— Там сума невелика, якщо чесно, я навіть думала додати зі своїх, але знаєте, з моїми витратами… Це ж для мами все, ви розумієте.

— Почекай, — Ольга таки перебила її, намагаючись зберегти спокій. — Ми цього не обговорювали. Андрій мені нічого не говорив.

— Ой, ну ти ж розумієш, він вічно забуває все, — Світлана засміялася, як ніби це було найзвичайніша річ. — Я йому сказала, що з вас близько сорока тисяч гривень виходить. Це ж нормальна сума для такого приводу?

Слова прозвучали так, ніби рішення вже давно прийнято, а будь-які заперечення виглядають нелюб’язно. Ольга стиснула телефон міцніше, відчуваючи, як наростає роздратування.

— Сорок тисяч? — перепитала вона повільно, майже пошепки.

— Так, це я навіть знижку отримала! Там і торти, і обслуговування, ти сама побачиш. Мама буде в захваті. Ну все, не переймайся, я вже дала аванс. Андрій сказав, ви все перекажете.

Світлана поклала слухавку, навіть не чекаючи відповіді.

Ольга продовжувала сидіти, дивлячись на телефон. У горлі ніби застряв ком, а в голові одна думка: “Знову ця гра в одні ворота”.

***

Ввечері на кухні повітря, здавалося, тряслося, як натягнута струна. Андрій відкрив холодильник, витягнув бутилку квасу й, не дивлячись на Ольгу, пробурмотів:

— Свєтка сказала, ти проти дати гроші на ресторан.

Ольга завмерла.

— Проти? Це вона так сказала? — Вона підвелася зі стільця, намагаючись тримати себе в руках. — Я що, відмовлялася? Я взагалі нічого не знала, поки вона не подзвонила й не поставила мене перед фактом.

Андрій повернувся і насупився.

— Та ну тебе, вона ж не для себе старається. Мама ж не кожен рік ювілей святкує.

— А нічого, що вона “постаралася” за наш рахунок? Сорок, Андрію! — Ольга стрималася, не бажаючи кричати, — Сорок тисяч! Це нормально?

Андрій знизав плечима і відвів погляд.

— Ну, це ж мама. Чого ти хочеш? Свєта молодець, все організувала.

Ольга фыркнула.

— Молодець, звісно. Тільки ось за чужі гроші молодцем бути легко. І знаєш, Андрію, я не розумію, чому ти просто так погодився. Ми з тобою обговорювали це? Ні. Вона просто вирішила, і ти кивнув.

— Та ну перестань. — Андрій махнув рукою і взяв склянку. — Вона ж старається якнайкраще.

— Для кого? Для нас? Для мами? Чи для себе? — Ольга різко підняла голос, але тут же знизила тон, щоб не розбудити сина. — Андрію, я більше так не можу. У неї одне: “дайте, перекажіть, оплатіть”. А потім вона зникає, наче нічого і не було.

Він замовчав, розглядаючи вміст своєї склянки.

— Ну що я можу зробити? Вона така. Хочеш, поговори з нею сама.

— Вже, — сухо відрізала Ольга. — І знаєш, що вона мені сказала? Що це наш обов’язок.

— А ти чого хотіла? Вона одна все тягне. У неї, може, життя складніше, ніж у нас.

— Вона тягне?! — Ольга не витримала. — Андрію, та вона просто всіх навколо використовує. А ти ще й підіграєш їй!

Розмова зайшла в глухий кут. Андрій знизав плечима, кинув щось непевне і пішов в кімнату, залишивши Ольгу наодинці з думками.

***

Наступного ранку почався неочікуваний дзвінок. Ольга неохоче відповіла.

— Оль, привіт! Ти не зайнята? — Світлана звучала на диво жваво.

— Слухаю, — сухо відгукнулася Ольга, заздалегідь готуючись до нового “діла”.

— Слухай, мені тут допомога потрібна. Я почала з однією сусідкою невеликий проект. Інтернет-магазин, ну ти знаєш, які зараз можливості. Так ось, мені потрібно дещо оплатити, а у мене зараз повний нуль. Я подумала, ти мені можеш свою картку дати. Це тимчасово, буквально на пару днів.

Ольга на мить завмерла, намагаючись переварити почуте.

— Свєта, — її голос став твердим, — ти серйозно? Мою картку?

— Ну так! Що такого? Ти ж знаєш, я обережно. Все порахую, все поверну, нічого зайвого не витрачу.

— Ні. Це не обговорюється.

На іншому кінці дроту повисла тиша.

— Я не розумію, — голос Світлани звучав вже не так впевнено. — Це ж просто карта. Чому ти мені відмовляєш?

— Свєта, тому що мені дороге моє спокійство. І моя карта.

— Оля, ти що, не довіряєш мені? — Світлана наче обурилася, але звучало це більше як черговий маневр. — Ми ж сім’я.

Ольга стрималася, щоб не сказати зайвого.

— Свєт, давай закінчимо на цьому. У мене справи.

Вона відключила дзвінок, відчуваючи одночасно полегшення і злість. Світлана перейшла всі межі.

Ввечері, коли Андрій повернувся з роботи, Ольга вже знала, що розмова буде складною.

— Андрію, — почала вона спокійно, — твоя сестра знову телефонувала.

Він зняв взуття, не поспішаючи дивитися на неї.

— І що?

— Вона попросила картку. Мою. Для якогось свого проекту.

Андрій зупинився, дивлячись на неї з подивом.

— І що ти відповіла?

— Що ні, звісно.

— А чому ти не могла просто допомогти? — Він заговорив різко. — Це ж Свєта.

Ольга повільно зітхнула, намагаючись не вибухнути.

— Андрію, це у вас сімейне – не розуміти різниці між проханням і нахабством? Вона що, не може справитися сама?

— Оль, вона ж не просила мільйони. Ти завжди все так ускладнюєш.

Вона подивилася на нього, не вірячи своїм вухам.

— Ускладнюю? Це я ускладнюю? Ти правда думаєш, що так можна вічно?

Андрій помовчав, а потім пробурмотів:

— Їй просто допомога потрібна була, ось і все.

— Ну так, а потім вона зникає, а ми залишаємося розгрібати наслідки.

Він махнув рукою, відмахуючись, і пішов у кімнату.

Ольга сиділа за кухонним столом, відчуваючи, як щось всередині остаточно ламається. Вона більше не могла терпіти. Світлана не просто втручалася у їхнє життя — вона руйнувала його.

Увесь вечір Ольга обмірковувала, як покласти цьому край. У голові визрів план: спокійний, розумний і, головне, остаточний.

***

Наступного тижня їх запросили в гості до рідні Андрія. Зібралися майже всі: бабусі, дядьки, тітки, двоюрідні брати й сестри. Світлана, як завжди, була у центрі уваги. Вона гучно розповідала, як “вкладається у майбутнє”. Ольга спостерігала за цим спектаклем зі спокійним, майже байдужим обличчям.

Андрій сидів поруч, явно нервуючи, наче передчував, що зараз відбудеться щось неприємне.

— Ось, — продовжувала Світлана, звертаючись до всіх, — ми з сусідкою запускаємо такий класний проект. Все на свої робимо, самі стараємося, знаєте, як це складно зараз.

Ольга прокашлялася, щоб привернути увагу.

— Свєт, а нічого, що в твоєму проекті ти намагаєшся використовувати чужі гроші?

Всі за столом завмерли. Світлана навіть не відразу зрозуміла, що це адресовано їй.

— Що ти маєш на увазі? — її голос прозвучав натягнуто.

— Ти попросила у мене картку на “тимчасові витрати”. А ще до цього Андрій давав тобі гроші на ремонт машини. До речі, ти ці гроші повернула?

Світлана почервоніла.

— Ну, це все дрібниці. Навіщо виносити їх сюди?

Ольга не відступала.

— Це не дрібниці, коли ти постійно намагаєшся жити за чужий рахунок.

— Я не розумію, чому ти така зла, — Світлана намагалася усміхатися, але виглядала невпевнено. — Ми ж сім’я.

— Сім’я? — Ольга підняла брови. — Це не сім’я, Свєта. Що за сім’я, коли ти береш і не повертаєш, а потім ще й ображаєшся, якщо тобі відмовляють.

Всі за столом мовчали. Андрій спробував щось сказати, але Ольга зупинила його.

— Ні, Андрію. Досить покривати її. Ми вже витратили на неї купу грошей і нервів. А тепер хай пояснить, навіщо їй моя картка.

Світлана підскочила зі стільця, стиснула кулаки.

— Ти просто заздриш, Оля! Я стараюсь заради всіх, а ти тільки сидиш і рахуєш копійки.

— Заздрю? — Ольга усміхнулася. — Тому, що ти звикла обманювати всіх навколо? Не сміши мене.

Світлана гучно вдарила рукою по столу і вибігла з кімнати.

Андрій підвівся і подивився на Ольгу з болем в очах.

— Ти навіщо так? Це все-таки моя сестра.

— А ти навіщо їй все дозволяєш? — Ольга відповіла, не відводячи погляду.

Він нічого не сказав, тільки похитав головою і пішов за Світланою.

Ольга зрозуміла, що добилася свого: правда з’явилася. Але це було більше схоже на поразку, аніж на перемогу. Решта мовчала, уникаючи її погляду.

Ввечері Андрій не повернувся додому. Він написав коротке повідомлення: “Мені потрібно час, щоб все обдумати”.

Ольга сиділа на дивані. Вона знала, що вчинила правильно, але щось всередині відмовлялось визнавати це перемогою.