У ПOШУКAХ ЩAСТЯ

— Та як же тебе занесло, дурна ти стовпова! Кому ти тепер потрібна з дитиною? Як ти її виховуватимеш? Я тобі не помічник, знай! Виростила тебе, а тепер ще й твій довісок! Геть з моєї хати, збирай речі й щоб духу твого тут не було!

Оксана слухала, опустивши очі. Остання надія, що тітка все ж прихистить її хоча б до влаштування на роботу, розвіялася як дим.
— Якби мама жила…
Батька дівчина не знала, а мати п’ятнадцять років тому збив п’яний водій на переході. Опіка вже готувалася віддати дитину в притулок, коли раптом знайшлась далека родичка — якась троюрідна сестра матері. Вона й забрала Оксану до себе, адже власний будинок і стабільний заробіток дозволили оформити опікунство без затримок.

Тітка жила на околиці невеличкого прикордонного містечка на півдні, де літо палало спекою, а зиму засипало дощами. Дівчинка завжди була ситою, охайно одягненою та привченою до праці — у хазяйстві з городом і дрібною живністю роботи вистачало. Може, й не вистачало материнської теплоти, та хто б про це переймався?

Вчилася Оксана добре. Закінчивши школу, вступила до педагогічного університету. Студентські роки промайнули весело, і ось — іспити здано, безтурботне життя скінчилося. Повернення в рідне містечко тепер не тішило.

— Геть із двору, щоб очі мої тебе не бачили! — тітка Наталя, накричавшись, заспокоїлася трохи.
— Тітко, можна хоча б…
— Годі! Сказала — роби!
Оксана мовчки взяла валізу й вийшла. Невже вона справді думала, що повернеться сюди? Принижена, кинута, та ще й вагітна… Строк був невеликий, але дівчина вирішила зізнатися одразу. Не хотіла брехати.

Треба було знайти житло. Дівчина йшла, заглиблена в думки, навколишнього не помічаючи. А південне літо розпалювало спеку. В садах дозрівали яблука, груші, золотилися абрикоси. Важкі грона винограду звисали з пергол, а темно-фіолетові сливи ховалися під листям. Із подвір’їв пахло варенням, смаженим м’ясом і свіжими коржиками. Хотілося пити. Оксана підійшла до однієї з хат і звернулася до жінки біля літньої кухні:

— Господине, водички не дасте?

Ганна, жінка років п’ятдесяти, міцна та спритна, обернулася на голос.
— Заходь, коли з добром.
Набрала з відра кухоль і подала дівчині. Та втомлено сіла на лавку й жадно відпила.

— Можна трохи посижу? Спека ж…
— Сиди, доню. Ти звідки? З валізою, бачу…
— Університет закінчила, хочу вчителювати. Але житла нема… Не знаєте, може, хто кімнату здає?
Ганна уважно поглянула на дівчину. Охайна, скромна, та якась пригнічена.

— Може, в мене поселишся? Платіж невеликий, але вчасно. Якщо згода — покажу кімнату.
Жінка раділа: хоч трохи додаткових гривень, а в їхньому містечку далеко від обласного центру підробітків не знайдеш. Син жив далеко, навідувався рідко — отже, буде з ким провести довгі зимові вечори.

Оксана, все ще не вірячи удачі, пішла за господинею. Кімнатка була невеликою, але затишною: вікно в сад, ліжко, столик, старий шафа. Дівчина погодилася одразу. Управління освіти прийняло її на роботу — і пішли дні, наповнені уроками, хатніми клопотами та вечірніми розмовами з Ганною в садовій альтанці.

Вагітність перебігала легко. Токсикозу не було, лише округлі форми ставали помітнішими. Оксана розповіла господині свою історію. На другому курсі закохалася в красунчика Ігоря — сина цього ж університету. Батьки-викладачі планували для нього наукову кар’єру, але юнак обрав Оксану. Майбутнє здавалося їй безхмарним — аж поки дівчина не зрозуміла, що вагітна.

Ігор, вислухавши, того ж вечора привів її до батьків. Ті запропонували аборт і виїзд з міста. Наступного дня юнак мовчки поклав на стіл конверт із грошима й пішов. Оксана взяла їх — трезво усвідомлюючи, що кошти знадобляться.

— Молодець, що дитину врятувала, — пожаліла Ганна. — Дитина невинна. Може, ще все налагодиться…
Та Оксана навіть слухати не хотіла. Не могла пробачити зради.

Час минав. Дівчина вже не працювала, чекаючи на пологи. У лютому в суботу почалися перейми — Ганна відвезла її до пологового будинку. Оксана народила здорового хлопчика.

— Євгенко, Євгенчику… — шепотіла вона, пестячи малечу.
У палаті дізналася, що двома днями раніше тут народила дівчинку цивільна дружина начальника прикордонного загону. Та кинула новонароджену, залишивши записку.

— Може, прикласти до грудей? — медсестра з надією дивилася на молодих мам.
— Давайте мені, — Оксана обережно взяла дівчинку. — Бідолашна… Малятко… Назву її Марійкою.
Порівняно з кріпачком Євгеном дівчинка була крихітною. Оксана годувала обох.

Через два дні до палати увійшов капітан прикордонної служби Дмитро Ковальчук — батько Марійки. Чоловік із рішучим поглядом блакитних очей подякував дівчині.

У день виписки біля пологового будинку стояв прикрашений квітами автомобіль. Капітан допоміг Оксані сісти, передавши їй дві кольорові квіткові композиції. Ганна, яка супроводжувала дівчину, усміхнулася. Сигналячи на прощання, машина рушила.

От так і буває: життя дарує несподівані зустрічі, які змінюють долі. Бо хто б міг подумати, що історія скромної вчительки з прикордонного містечка обернеться щастям для чотирьох сердець?..