Таким було життя: Втрачені 20 років, та наш час настав!

В’ячеслав јествіччя: Ми втратили 20 дорогих років, але наш час настав!

Мене звати Оксана Коваленко, і я живу у містечку Острог, де пухкі хмари обіймають Волино-Подільську область серед золотих ланів. Я ніколи не змогла завоювати його серце — доля не давала нам шансу зблизитись як парі. А він, мій Сашко, раз у раз кидрився у вир кохання, віддаючи себе жінкам, що розбивали йому серце. Двадцять років ми були поряд, але лише тепер, на заході нашої молодості, життя змилосердилось над нами.

Все почалося у десятому класі, коли Сашко з’явився у нашому класі. Новенький, боязкий, з відкритою душею, він одразу привернув мою увагу. Через сім місяців він закохався в Ліду, нашу однокласницю — сміливу, хитру, з лукавою усмішкою. Вона вдавала, що відповідає йому взаємністю, крутила ним, мов маріонеткою. Навіть познайомила його з батьками — ті були в захваті від “хорошого хлопця”. А за його спиною Ліда крутила роман з найпопулярнішим хлопцем у школі, Дмитром. Сашко закривав очі на правду, аж поки не застав їх разом на вечірці у неї вдома. Але навіть після цього він не пішов — залишився її тінню, її прикриттям. Батьки Ліди вважали Дмитра хуліганом і забороняли їй з ним зустрічатися, а Сашко був їх “ідеальним зятем”. Він ділить її з іншим і терпів. Я, його подруга, слухала його виправдання, його сльози, його біль. Так минали роки.

Потім була Наталка — мила, весела, але не готова до серйозного життя. Сашко мріяв про сім’ю, про дітей, і коли вона сказала “так” на його пропозицію, він повірив, що це назавжди. Але в ранок весілля вона втекла — не вдягла сукню, не переступила поріг РАЦСу, просто зникла. Сашко впав у прірву відчаю. Я була поряд — вже колега, права рука на роботі. Бачила, як він гасив біль у справах, як клявся більше не закохуватися. Але тут з’явилася Ольга — душа компанії, весела, легка. Усі її обожнювали, і вона, здавалося, любила всіх. Сашко полюбив її без оглядки. А потім дізнався: вона чекає дитину від іншого. Під час пологів з’явився справжній батько, але не визнав малюка. Сашко ж дав йому своє прізвище, виховував його як рідного. Ольга зраджувала знову і знову, а він все терпів — заради дитини, заради кохання, що палало в ньому. Поки вона не ошелешила його: запросила бути кумом на її весіллі з новим чоловіком. Сашко погодився — залишився піклуватися про її сина, виправдовуючи її невірність.

Наступною була Марина — вимоглива, як примхлива принцеса. Вона змушувала його водити її по ресторанах, подавати сніданок у ліжко, влаштовувати розкішні відпустки. Три роки він гнув спину задля неї, поки вона не влаштувала істерику в літаку через годинну затримку рейсу. Прямо у повітрі вона кинула його, кричачи, що він не гідний її. А потім була Юля — ревнива до безтями. Сашко — вірний, відданий — ніколи не давав приводу. Але вона зненавиділа мене, його подругу. Ми працювали разом, були нерозлучні, як брат і сестра. Юля вимагала, щоб він звільнився — через мене. Мовляв, вдома він надто часто говорить про мене. Так, ми проводили дні напроліт разом, але між нами не було нічого, окрім дружби. Я кохала його таємно, а він цього не бачив. У мене був хлопець, Михайло, що знав: моє серце зайняте іншим. Він змирився, жив зі мною, як у очікуванні дива. А Сашко йшов у нові романи, вірячи в їхню щирість. Так ми розійшлися на десять років.

Десять років потому ми зіткнулися у кафе на площі Острога. Час зупинився. Ми говорили годинами, сміялися, згадували. Я не вийшла заміж, він — теж. За ці роки він пережив ще три пусті зв’язки, а я розлучилася з Михайлом — він знайшов ту, що подарувала йому всю себе. Я ж чекала Сашка. “Не знайду я справжню любов, з якою проживу життя. Мабуть, не гідний,” — сказав він, дивлячись у порожню чашку. І тут я не витримала — схопила його за руку й поцілувала. Він здригнувся: “Що ти робиш? Не треба з жалості!” Жалощі? Я ж жаліла тільки себе — за роки мовчання. “Сашко, невже не бачиш? Я люблю тебе з самої школи!” — видала я, тремтячи. Він застиг. Зізнався, що теж любив мене, але вважав лише подругою, боявся запитати, боявся зруйнувати те, що було. Ми втратили двадцять років через цю сліпоту.

Тепер ми разом вже 22 роки. Нещодавно наша дочка, Ліза, поділилася: вона закохана. Її хлопець — добрий, щирий, я бачу, як він її обожнює. Що я їй сказала? “Не чекай двадцять років, як ми. Живи своє кохання зараз”. Ми з Сашком втратили стільки часу, але наш момент настав. І я дякую долі за кожен день поруч із ним — за його доброту, за його серце, що так довго шукало мене в чужих обіймах. Життя жорстоке, але іноді воно дає другий шанс. Ми його вхопили — і не відпустимо ніколи.