– Ти жартуєш? Як таке можливо? Тобі ж всього двадцять один! Чому ти нічого не казала раніше?!

— Ти жартуєш? — здивувався Нікіта, — як таке можливо? Тобі ж усього двадцять один рік! І чому ти раніше нічого не сказала?!

Оля пригорнулася до чоловіка, віддано заглянула в очі:

— Я боялася, що ти розлюбиш мене і передумаєш одружуватися…

— А тепер? На що ти розраховуєш зараз?!

***

Вони познайомилися випадково. Оля сильно закупилася в супермаркеті, вийшла на вулицю з двома величезними пакетами, а там — ожеледь. Дівчина посковзнулася на сходах і, напевно, впала б, якби якісь сильні руки не підхопили її буквально в польоті.

— Обережніше, — почула вона поряд із собою бархатистий чоловічий голос, — тримайтеся за мене…

Відчувши, що стоїть міцно, Оля підвела очі на свого рятівника:

— Дуже дякую…

— Що ж ви так навантажилися? — з посмішкою запитав незнайомець, — та ще й у таку погоду?

— Батьків в гості чекаю, — просто відповіла Оля, — їдуть перевірити, як я в місті живу. От і…

— Зрозуміло. І далеко вам усе це нести? Може, вас підвезти?

— Та ні, незручно. Ви й так мені допомогли. Я сама дійду. Потихеньку. Он мій дім — зовсім поряд.

Оля, обережно ступаючи, пішла у вказаному напрямку. Чоловік пішов своєю дорогою…

Цілий день він намагався зосередитися на роботі, але марно: у пам’яті постійно виринала прекрасна незнайомка. Саме так він називав її у своїх видіннях.

«Яка ж чарівна, — думав він, — відкритий погляд, мінімум косметики, здається, навіть губної помади не було. І рум’янець… Такий ніжний, ледь помітний… І голос… Як дзюркотливий струмок… Ні, я повинен її знайти. Вона сказала, що живе зовсім близько…

Нікіта не був дамським угодником, швидше навпаки: ставився до прекрасної статі дуже насторожено, весь час чекав підступу.

Причина тому — нещасливе перше кохання, що закінчилося банальною зрадою. З п’ятого класу Нікіта був закоханий в однокласницю, яка, провівши його в армію і пообіцявши чекати, за пів року вийшла заміж за сина якогось бізнесмена.

Коли Нікіта повернувся, вона, ні трохи не соромлячись, повідомила:

— Нікіта, ну не переживай ти так. Якщо тебе це заспокоїть, знай: я досі тебе люблю. Але, кохати і виходити заміж — це різні речі. Що ти мені можеш запропонувати? Життя в орендованій квартирі чи, ще краще — в гуртожитку? З вічно порожнім гаманцем? Ні вже. Я хочу жити нормально. Сподіваюся, ти мене розумієш…

Нікіта все зрозумів. Страждав довго. Навіть почав пити. Але потім взяв себе в руки, влаштувався на роботу, вступив заочно до університету…

І ось тепер, він — тридцятирічний, самотній, цілком успішний чоловік мріяв про дівчину, яку бачив лише раз у житті. Та й то — мигцем.

А все тому, що на серці потепліло. Він стільки років цього чекав. І ось тепер — йокнуло. А він навіть імені її не дізнався…

Два тижні Нікіта тинявся в тому самому супермаркеті. Чекав на прекрасну незнайомку. І вона з’явилася.

Ввечері після роботи Оля зайшла купити щось на вечерю… Дуже розгубилася, коли якийсь чоловік буквально кинувся їй до ніг зі словами:

— Нарешті я вас знайшов!

Узнавши свого рятівника, усміхнулася:

— А навіщо ви мене шукали?

— Ми забули познайомитися! Я — Нікіта, а ви?

— Мене звати Оля, — дівчина з цікавістю дивилася на схвильованого чоловіка, — і що далі, Нікіта?

— Далі? А далі на нас чекає чудова вечеря у ресторані! Ви погоджуєтеся?

— Не знаю, так несподівано…

— Погоджуйтеся, Оля! — вмовляв чоловік, — мені так багато потрібно вам сказати…

Він розповів їй про себе все. Про перше кохання, про роки самотності, про те, як радий, що зустрів її і вважає це подарунком долі…

Оля уважно слухала… Цей чоловік, такий зворушливий і трохи наївний все більше їй подобався…

Вони почали зустрічатися. Практично щодня. І чим більше зустрічалися, тим більше прив’язувалися один до одного. Їм добре було разом, незважаючи на те, що Оля виявилася дівчиною цнотливою, до себе Нікіту не підпускала.

Спочатку чоловіка це здивувало, а потім привело в справжній захват. Тепер він був абсолютно впевнений, що Оля призначена йому долею і чекала лише на нього!

Він познайомив Олю зі своєю мамою. Оля звозила Нікіту до своїх батьків у село.

Там Нікіті все дуже сподобалося. Простий уклад життя, прості стосунки. Гостинні господарі.

Саме там, у присутності батьків, Нікіта зробив Олі пропозицію…

На реєстрації були лише найближчі: так захотіла Оля. Сказала, що не хоче великого торжества, але зате мріє про справжню весільну подорож. Нікіта погодився. Купив путівки. Від’їзд планувався через місяць після весілля.

І ось вже другий тиждень молодята жили разом. Нікіта не міг повірити своєму щастю. Щодня після роботи летів додому, як на крилах…

В один із прекрасних сімейних вечорів Нікіті здалося, що Оля чимось стривожена.

— Що з тобою, люба? — турботливо запитав він, — ти здорова? У тебе все гаразд?

— Нам потрібно поговорити, — тихо відповіла молода дружина…

— Говори, я весь увагою.

— Не знаю, як ти до цього поставишся, — почала Оля, зі скрутнощами добираючи слова.

— Звичайно нормально, — Нікіта бачив, що дружина сильно хвилюється і спробував її заспокоїти, — що б не сталося. Ти ж знаєш, як я тебе кохаю…

— Я розумію, що мала сказати раніше… Але не змогла…

— Оля, не зволікай, — Нікіта вже став напружуватися, — ти мене розлюбила?

— Ні, звичайно. Просто… Пробач… У мене є діти… Двоє…

— Що? Ти жартуєш? — здивувався Нікіта, — як таке може бути?

— Я не жартую…

— Але тобі ж усього двадцять один рік! Коли ти встигла? І чому раніше нічого не сказала?!

Оля пригорнулася до чоловіка, віддано заглянула в очі:

— Я боялася, що ти розлюбиш мене і передумаєш одружуватися…

— А тепер? На що ти розраховуєш зараз?!

— Не знаю. Сподіваюся, ти зрозумієш мене і пробачиш…

— Пробачу?! Я?! — Нікіта все ще не вірив у те, що почув…

— Розумієш, у мене, як і у тебе, була в житті сумна історія. Ми дуже кохали одне одного. Дізнавшись, що я вагітна, він кинув мене. Злякався. Мені ж тоді всього сімнадцять було. Коли народився син, він одумався, вибачення попросив. Я пробачила. Ми стали жити разом. Ще через рік дочка народилася. А він, поки я вагітна ходила, іншу собі завів. Арині було шість місяців, коли він знову мене покинув. Тепер уже з двома дітьми.

— І де ж тепер твої діти? Жах якийсь… Я ж був у вас у селі… Твої батьки нічого не сказали. Теж приховали, виходить…

— Діти поки що живуть у родичів. У них своїх дітей немає, от і запропонували, щоб я малюків у них залишила.

— А батьки, що ж? — не вгамовувався Нікіта, — невже не шкода онуків?

— Вони їх регулярно відвідують, але до себе брати відмовляються. Кажуть, що не впораються.

— Зрозуміло. Сімейка — ще та…

— Навіщо ти так? Я не хотіла, щоб так вийшло. Зауваж, я ж не нав’язувалася тобі. Ти сам мене знайшов…

— Та вже…, — кинув Нікіта, — і невинність ти круто розіграла… Я навіть повірив у твоє цнотливість…

— Я просто боялася сильно до тебе прив’язатися. Думала: раптом у нас нічого не вийде…

— А у нас вийшло?

— Звісно! Ми ж кохаємо одне одного!

— І ти можеш це говорити після такої жахливої брехні? Ти могла розповісти мені це раз сто до весілля! Але ні! Ти кажеш про це зараз, коли ми вже одружені!

— А що змінилося? Це було єдине, що я приховувала. Тепер ти мій чоловік і я більше не хочу тебе обманювати. А ось чи зможеш ти прийняти те, що я сказала, залежить від твоєї любові.

— Тобто, якщо погоджуся виховувати твоїх дітей, значить — люблю. А, якщо відмовлюся — значить ні?

— Якщо відмовишся, вони залишаться у моїх родичів. Ось і все. Якщо хочеш, я навіть не буду з ними зустрічатися.

— Іншими словами, ти готова відмовитися від власних дітей заради мене?

— Готова.

— Але це жахливо! Невже ти не розумієш?!

— Просто я дуже сильно люблю тебе…

Нікіта більше не міг цього слухати. Він схопив куртку і вискочив з квартири.

Довго ходив вулицями, намагаючись ні про що не думати. Намагався заспокоїтися.

Потім вирішив зайти до матері. Йому просто необхідно було з кимось поговорити…

— Не знаю, що й сказати, синок, — задумливо промовила мати, вислухавши Нікіту, — тут ти сам маєш вирішувати.

— Що вирішувати, мамо? Я ж заздалегідь усе знаю: якщо погоджуся — погано буде мені, якщо відмовлюся — позбавлю дітей матері і всі вони будуть нещасні.

— Тоді не поспішай щось робити. Подумай. Хоча… Не уявляю, як ти будеш жити з людиною, здатною на таке…

— Я теж не уявляю…

— Тоді, може, краще вам розлучитися?

— Я люблю її, мамо…

— Тоді не знаю…

Нікіта залишився з дружиною. Запропонував забрати дітей, але Оля відмовилася:

— Не хочу вішати на тебе такий вантаж, — сказала вона абсолютно спокійно, — нехай живуть у родичів, а ми будемо їх відвідувати.

— У якості кого? — втомлено запитав Нікіта, — вони, напевно, твою тітку вже мамою називають.

— І нехай. Їм там добре, я впевнена. А це найголовніше.

— Дивись сама, — кинув у відповідь Нікіта і більше не повертався до цієї теми.

До дітей вони з’їздили кілька разів. Спостерігаючи, як дружина возиться з ними, Нікіта мимоволі думав:

— Цікаво, що буде, коли у нас народиться дитина? Раптом, зі мною щось трапиться? І що тоді? Вона і його сюди відвезе?

Через рік Нікіта подав на розлучення…

Не зміг так жити…

Та й кохання кудись зникло…