Занадто особлива для села

Взагалі надто хороша для села

Коли Настя усвідомила, що сесія затягнеться на цей раз, вона дуже зраділа. Минуле літо вона провела в селі, і їй це зовсім не сподобалося. Поки вона навчалася в університеті, то жила у тітки у великому місті кілька років. Так звикла до міського життя, що повертатися в рідне село зовсім не хотілося.

Під час навчання в університеті, вона так звикла до самостійності та різних приємностей міського життя, що й зовсім не хотіла їхати у село. Вона хоч і виросла там, але тепер усе у рідному селі здавалося їй дивним і безглуздим.

Домашнє господарство, худоба, самі люди, вічні клопоти і марні турботи. Жодного тобі лате на альтернативному молоці в кав’ярні, жодних клубів і ресторанів. Навіть інтернет відмовлявся працювати в цій глуші. Що ж це за життя!

Про метро та таксі прийдеться забути на все літо, хоча й поїхати нікуди. Зате скрізь і всюди гавкають собаки, немов їм нічим більше зайнятися, а вранці гучно кукурікають півні, яким не сидиться на місці.

До доброї міської життя звикаєш швидко. Настя звикла за п’ять років – три роки коледжу і два університету.

Мамина сестра, тітка Соня, покинула батьківську хату ще в молодості і переселилася до міста, і Настя дуже поважала її за це. Перспектива пожити в селі не приваблювала молоденьку студентку, але відмовити матері вона не змогла.

Так, вона скучила за мамою, але її зовсім не приваблювали думки про важку роботу в городі і по дому, про відсутність звичних розваг і простих зручностей, без яких вона вже просто не уявляла свого життя.

У будинку навіть кондиціонера нема! Як там жити?

Сільські жителі здавалися Насті обмеженими та вузькоглядними. Місцеві дівчата не знали про існування хайлайтера, тіндера та Нетфлікса. На запитання, що вони дивляться без Нетфлікса, відповідали абстрактно: «телевізор».

– А знайомишся з хлопцями як, якщо нема тіндера?

– А навіщо знайомитися? Всі одне одного знають.

Настя з жахом згадувала минуле літо. Вона так і не змогла освоїтися в рідному домі. Всі три місяці чекала закінчення літа і мріяла якомога швидше повернутися до звичного середовища. І от тепер, наприкінці червня, їй доведеться знову повернутися…

Поїзд, потім електричка. Крізь запітніле вікно видніються поля, змінюються лісами, пролітають. Електричка везе її все далі від цивілізації, а її душа плаче.

Це ще не кінець шляху – електричка зупиняється в райцентрі з похмурими п’ятиповерхівками, звідки в село йде автобус. Точніше назвати це автобусом важко. Сарай на колесах. Далі буде тільки гірше.

Настя, будучи на фінішній прямій, проклинала всіх на світі. Водія, який, здавалося, спеціально наїжджав на кожну вибоїну, себе за те, що вирішила поїхати додому, а не залишилася в гуртожитку чи у тітки, матір, яка народила її в селі, і далі за списком.

Ледь вийшовши з автобуса, вона впала в мамині обійми.

– Дай поцілую! Рік не бачила свою крихітку! – радісно заплакала Олена Михайлівна.

– Мам! – буркнула Настя, трохи пом’якшившись. – Все, відпусти.

– А чого така кисла? – із усмішкою запитала мати, забравши дві третини сумок. – Дивись, веселіше, ти вдома і попереду ціле літо!

– Це мене і лякає! – застогнала дочка. – Літо в селі…

– Тут повітря чистіше, екологія краща, – категорично відповіла Олена. – Це факт! І люди тут добріші, все у всіх на виду.

– Усі все знають! – підхопила Настя. – Як тато завжди говорив: в одному кінці села хтось пукнув, а в іншому вже всі в курсі!

– Папка трохи не так казав! – усміхнулася мати. – Але це не погано. Це накладає відповідальність. Усі все знають, і тому поводяться гідно! Або хоча б намагаються. Дурнів скрізь вистачає. І в місті теж.

– Як люди, які вважають, що суші – це лише рис із рибою, можуть бути гідними? – побачивши нерозуміння на обличчі дочки, Олена засміялася.

– Ти в мене просто ще маленька! Задираєш ніс через дрібниці. Єдине, що в селі гірше, це ґрунтова дорога. Тут не посперечаєшся.

На цьому суперечка, здавалося б, завершилася. Насправді ж мати і дочка постійно поверталися до цієї теми. Настю дратувало все, починаючи від сільської їжі, закінчуючи виттям собак, але більше за все її дратували люди, які не знають іншого життя. Серед них дівчина відчувала себе чужою.

– Не будь такою надмінною! – вмовляла її Олена Михайлівна, іноді ловила себе на думці, що промовляє ці слова вже вп’яте за день. Як об стінку горохом.

Можливо, дитині просто подобається відчувати, що вона не така, як усі, що вона краща? Хоча якою вона вже дитиною? Сама Олена в її віці вже матір’ю стала. Вона не розуміла, чому доньці так подобається відчуття власної переваги. Можливо, її зачіпало те, що вона і сама колишня селянинка і ніяк не могла з цим змиритися?

Настя незабаром звикла до півнів, які гуркотять вранці, до роботи в городі, навіть до відсутності якого-небудь дозвілля, окрім бібліотечних вечорів та рідкісних самодіяльних концертів акордеоністів у Будинку культури.

Вона могла звикнути до всього, але не до людей. Кожен сільський житель здавався їй жалюгідним і бідолашним. Настя не розуміла, чому жоден з них не виїхав, як вона чи її тітка, подалі від такого життя.

Вони ніби застрягли в цьому світі деградації та неосвіченості. І їх це все влаштовує!

– Їм це подобається! – пояснювала мама. – Вони іншого життя не знають.

– Якщо не розширити людині межі, вона ніколи й не зрозуміє, що за їх межами краще! – погоджувалася Настя. – Але чому ніхто не намагається жити по-людськи навіть у таких реаліях? Займатися самоосвітою? Творчістю? Вивчати науку?

– Коли? – засміялася Олена. – Треба ще зорати город, нарубати дрова, натопити піч, подоїти корову…

– Мене жахає цей плебейський побут! – з відразою кинула Настя.

– Ну-ну, досить дивитися на всіх як на плебеїв. У них просто не звичний для тебе уклад. Я жила в місті, там теж рівень життя різний. Ти сама-то забула, як була маленькою? Тобі тут подобалося! Я от пам’ятаю, як ти сиділа на ганку і колупала козюлі разом з Наталкою, твоєю подружкою. Як моркву гризла прямо з відра, я й помити не встигала. Як за курчатами ганялися, а потім від квочки тікали! Забула?

– Забула і згадувати не хочу! – зухвало відповіла дочка. – «Люди в місті все одно інші» – подумала вона, але промовчала.

В місті вона швидко влилася в студентську компанію. Її інтереси розуміли й приймали як у технікумі, так і в університеті. Тут же поговорити навіть ні з ким. Настя мучилася від самотності.

– Те, що я свого часу змогла зберегти на твоє навчання в місті, ще не означає, що ти сильно відрізняєшся від інших людей на планеті! – зауважила мати.

– Відрізняюся! – заперечила Настя, задерши носа.

– Тобі подобається це відчуття?

– Що саме?

– Власної переваги! Тобі подобається усвідомлювати, що ти розумніша за всіх тут? Ти вважаєш, що ти краща через це?

Настя замислилася. Спочатку вона хотіла заперечити, але потім проаналізувала свої відчуття і кивнула. Мати зітхнула. Напевно, це поведінка дочки і справді не більш ніж наслідок низької самооцінки. У всіх інших випадках не хочеться підвищуватися, принижуючи інших.

– Так, я вважаю себе кращою! – тим часом сказала дочка. – Тут усі дурні.

– І я?

– Ти ні, ти нормальна. І тітка Соня теж. А інші нічого не знають. Я розмовляла з учителькою української та літератури днями. На мій погляд – учителі повинні бути найосвіченішими в місцях, де немає наукових центрів і університетів. Так ось, учитель української не знає, що розвиток жанрології рухається за семіотичною тріадою – від синтактики до семантики і далі до прагматики! Та Бог з цим, навіть апелятивні тріади в принципі з ходу назвати не може!

– Та я теж не в курсі, що це за дурня! – зазначила мати і хмикнула, невдоволено подивившись на дочку. – Я, виходить, теж дурна? З ким ти розмовляла, з Інною?

– Так, вірно. В окулярах така, несуразна дама.

– Інна веде українську мову в початкових класах. Вони проходять жи-ши, а не твої апелятиви або як ти їх там назвала.

– Але сама-то знати українську вона повинна!

– Звісно, повинна. І вона його знає «на відмінно» рівно настільки, скільки необхідно дати учням із першого по четвертий клас за федеральною програмою освіти! – терпляче пояснила мати.

– От я саме про це! – закивала Настя. – І ніякого більше розвитку. Я ж це знаю, хоч і не моя тема.

– Я тільки не розумію, чому ти цим хвалишся так сильно? Слухай, ну не всім бути Вікіпедією, у всіх різний шлях! – втрачаючи терпіння, нахмурилася Олена Михайлівна. – Можливо, ти знаєш більше за інших, але це ще не робить тебе розумнішою за всіх. Уяви, якщо ти потрапиш в компанію, де всі будуть в рази розумніші за тебе. Вони й тебе будуть вважати дурною селючкою. Тобі буде приємно?

– Мені це не загрожує! – відповіла дочка дуже різко. – Я завжди зможу підтримати розмову з освіченою людиною.

– Не будь в цьому так впевнена, моя дорога! В місті ти теж відчувала гордість?

Настя задумалася.

– В місті більше людей мого рівня.

– Якого рівня?

– Вищого, ніж у селі! – Настя сердилася, тому що мати дивилася на неї, як на дитину, от-от тупне ногою та заплаче. – Там я не відчуваю себе самотньою, хоча перший час також довелося нелегко.

– Та невже? Було складно?

– Так, звісно. Кажуть же, можна вивезти людину з села, але не село з людини. Звісно, на мені залишився відбиток… Всього цього. Я не дуже користувалася популярністю спочатку.

– Це тебе зачіпало?

– Звісно, зачіпало! Але я навчилася жити і поводитися по-іншому. В мені не залишилося нічого такого, за що можуть осудити.

– І тому тепер осуджуєш ти?

– Ти, правда, вважаєш, що це гордість?

– Так. І проблеми з самооцінкою. Ти хвалишся тим, що знаєш щось, забувши про те безліч речей, які поки не розумієш. Звисока дивишся на місцевих, наче вони стадо баранів, а не живі люди. Розумію, вони дійсно книг з історії не читають, політикою майже не цікавляться, в оперу не ходять. Ну скажи, а який їм рівень знань мати в селі? Хто їх чому вчив? І до речі, ти ще не повністю позбулася сільських звичок!

– Повністю! – обурилася Настя.

– Не чула я від міських словечка «шибко», а ти його вже два рази сказала! – хитро зазначила мама.

– Але ж я…

– Що? Неприємно? Ти людей не суди і не говори за себе, тебе відправила в університет, ти і вчилася. Ти подумай про них. Про всіх тих, на кого ти так звисока дивишся. Ти навчалася в університеті два роки, до цього – в коледжі, поки жила у тітки. Ти знаєш щось про мову, літературу, історію, молодець, так тримати! А вони знають, як обробляти землю. В який період краще вирощувати той чи інший овоч. Якими травами можна лікувати хвороби, не вдаючись до антибіотиків. Ти все це знаєш?

Настя зам’ялася.

– Не знаю, тому що не навчалася цьому! – викрутилася вона.

– Взагалі-то ти могла навчитися, поки жила вдома. Ще до коледжу, але ці знання від тебе ускользнули. А тепер ти осуджуєш інших за обмеженість! – зі сміхом сказала Олена. – Подумай над цим.

Настя замовчала. Неприємно, коли тебе осуджує рідна мати. Та й за що? За те, що свого часу не змогла полюбити город і миття гори посуду, вічних котів або жахливих богомолів в високій траві?

Сказала б, що не для цього її мама ягідку ростила, але тут можна і посперечатися.

На секунду в її голові майнула думка, що можна влаштуватися в школу. Задумати якісь додаткові заняття для розвитку цих селян, або хоча б їхніх дітей, щоб вони стали більш освіченими. Але вже за хвилину вона відмахнулася від цієї думки. Навряд чи вони знайдуть час за прополкою огірків і посадкою картоплі. Їм це все одно не допоможе. Чого даремно час витрачати?

Настя перестала сперечатися з мамою з приводу сільського життя і її жителів. Мабуть, матуся і сама недалеко від них пішла. Роки життя в селі залишили слід в її свідомості. Їй не зрозуміти!

Потрібно просто пережити це літо, а на наступне влаштуватися кудись на роботу в місті або ще краще заміж вийти, щоб її вже точно не забрали додому.