Мамо, що ти накоїла? — дочка ледве стримувала крик. — Яка, до біса, собака з притулку?

— Мамо, що ти наробила? — донька майже кричала у слухавку. — Який, до біса, пес із притулку?! Та ще старий і хворий. Ти що, вже зовсім з розуму зійшла! Не могла зайнятися танцями?

Нонна Сергіївна стояла біля вікна, спостерігаючи, як місто повільно вкривається білим серпанком. Сніжинки кружляли у вихорі, лягаючи на дахи, сідаючи на гілки дерев, ламали свої крихкі промінчики під ногами пізніх перехожих.
Останнім часом стояти біля вікна стало звичкою.
Раніше вона чекала з роботи чоловіка, який повертався пізно, втомлений, з осиплим голосом. На кухні горів м’який світло, на столі вечеря, і розмови за чашкою чаю…

Поступово теми для розмов вичерпалися, чоловік став приходити ще пізніше. Він став відводити погляд, відповідав на питання дружини скупими фразами. А якось…
— Нонна, я давно хотів тобі сказати… я зустрів іншу жінку. Ми кохаємо одне одного, і я подаю на розлучення.
— Як? Розлучення… а я, Сашо, що буде зі мною? — Нонна раптом відчула пронизливий біль під лопаткою.
— Нонно, ну ми ж дорослі люди. Діти виросли, живуть своїм життям. Ми з тобою прожили майже тридцять років. Але ми ще молоді. Подивися, тобі і мені трохи за п’ятдесят. Але я хочу чогось нового, свіжого!
— А я, виходить, стара й непридатна. Відслуживший строк спогад, — прошепотіла розгублена жінка.

— Не перебільшуй. Ти зовсім не стара… Але зрозумій, там… там я відчуваю себе тридцятирічним. Прости мене, але я хочу бути щасливим, — чоловік поцілував її в маківку і пішов у ванну.
Він змивав з себе старий шлюб, наспівуючи веселі пісеньки, а на її плечах тяжіла вселенська туга…
Зрада. Що може бути гіршим?

Нонна не помітила, як пролетів час — розлучення, Саша поїхав до нової обраниці. А в її житті настали сірі дні.
Вона звикла жити для дітей, для чоловіка. Їхні проблеми були її проблемами, їхні хвороби – її хворобами, їхня радість і успіхи – її успіхами. А тепер?
Нонна годинами стояла біля вікна. Іноді вона дивилася в маленьке ручне дзеркальце, яке дісталося їй від бабусі. В ньому вона бачила то сумне око, то сльозинку, яка загубилася в уже з’явилихся зморшках, то сиве волосся на скроні.

Нонна боялася дивитися у велике дзеркало.
— Мамо, тобі треба знайти для себе заняття, — поспіхом казала донька, збираючись кудись.
— Чим, доцю? — тусклий голос матері губився в телефонних проводах.
— Ну, не знаю. Книги там, танці «Кому за…», виставки.
— Так-так, кому за… Мені вже за… — Нонна не могла зібратися з думками.
— Ой, мам, прости, в мене немає часу.
Дивно, але син Льошка поставився до смутку матері з більш розумінням:
— Мамо, мені дуже шкода, що так трапилось. Ти знаєш, ми з Іркою хочемо до тебе приїхати, можливо, на Новий рік. Якраз познайомитесь. Тобі буде радісніше з нами.
Нонна обожнювала дітей, але дивувалася, наскільки вони різні…
*****
Якось увечері, переглядаючи соціальні мережі, Нонна натрапила на оголошення:
«День відкритих дверей в притулку для собак.
Приходьте, приводьте з собою дітей, знайомих та родичів.
Наші вихованці будуть дуже раді познайомитися з кожним новим гостем!
Ми чекаємо на вас за адресою…»
Далі було вказано, що якщо хтось хоче допомогти притулку, то ось список необхідного.
Нонна прочитала його двічі.
— Ковдри, пледи, старе постільне, рушники. Мені якраз треба розібрати всі ці завали. Думаю, у мене є, що їм віддати, — розмірковувала вночі Нонна.
Стоячи біля вікна, вона прокручувала в голові список необхідного, що ще вона може купити зі своєї не дуже великої зарплати.
Через десять днів вона стояла біля воріт притулку. Нонна приїхала з подарунками. Таксист допоміг вивантажити нескінченні важкі сумки з ковдрами і ганчірками. Вийняв згорнутий вибитий килим і згорток з килимками.
Волонтери притулку допомагали гостям вносити пакунки з білизною, мішки з кормом, сумки з подарунками для собак.
Пізніше гостей поділили волонтери на групи. Провели вздовж вольєрів, розповідаючи історії кожного жителя цих сумних кліток…
Нонна приїхала додому втомлена. Вона не відчувала під собою ніг.
— Так, душ, вечеря, диван. Подумаю про все потім, — сказала собі жінка.
Але «потім» не вийшло. В голові крутилися картинки – люди, клітки, собаки.
І їхні очі…
Такі очі Нонна бачила в своєму маленькому дзеркальці. Очі, наповнені сумом і недовірою до щастя.
Особливо її вразила одна собачка, стара, сива. Вона була дуже сумна. Лежала тихенько в куті і ні на кого не реагувала.
— Це Леді. Японський хін. Господарка покинула її у досить поважному віці. Леді теж уже старенька, їй цілих дванадцять років.
Кажуть, при гарному догляді вони доживають і до п’ятнадцяти. Але Леді старенька, хвора і сумна собачка. Таких, на жаль, ніхто додому не бере, — зітхнула волонтерка і повела гостей далі.

Нонна затрималася біля Леді. Та на неї не реагувала. Вона лежала на старенькій ковдрі, немов штучна собачка, немов стара брудна іграшка…
Всю тижнем на роботі Нонна згадувала про сумну собачку. У самої жінки раптом прокинулись сили, і вона проявляла активність у роботі.
— Адже Леді – це моє відображення. Просто я ще не така стара. Але самотня. Діти роз’їхалися, чоловік переступив через мене, немов я ганчірка на асфальті. А я не ганчірка! Ні, я не ганчірка!
Нонна вийшла з кабінету і набрала номер притулку.

— Здрастуйте! Я була у вас на дні відкритих дверей. Ви мені багато розповіли про Леді, стару собачку. Пам’ятаєте? — з надією запитала жінка.
— Так-так, звичайно, пам’ятаю. Ви єдина, хто зупинився біля її клітки.
— Скажіть, будь ласка, чи можна її відвідати?
— Леді? Неймовірно! Звісно, приїжджайте! Можна в найближчі вихідні, — волонтерка домовилася про час візиту і відключилася.
Цього вечора Нонна знову стояла біля вікна. Але цього разу вона не сумувала, згадуючи минуле життя. Вона спостерігала, як у дворі гуляє чоловік з великою собакою.

Пес носився колами по безлюдному нічному двору. Ганяв за м’ячем, раз по раз приносячи його хазяїну. А той ласкаво тріпав собачу голову.
Наближалися вихідні.
— Леді, привіт! — Нонна присіла на корточки біля собаки. Але та у відповідь не ворухнулася.
Нонна сіла прямо на підлогу. Вона була у старих джинсах, які взяла з собою, щоб переодягтися в притулку.
Не наближаючись до собачки, Нонна почала говорити…

Вона розповідала про себе, про своїх дітей. Про те, що вона одна в трикімнатній квартирі, яку їй тепер немає з ким розділити.
Так пройшла година. Нонна трохи підсунулася до ковдри, на якій лежала Леді. Потихеньку підняла руку до її голови. Злегка погладила її.
Собачка зітхнула.

Нонна, осмілівши, стала гладити собачку розміреними плавними рухами. Леді, подумавши, стала підставляти під руку голову. Так з’явився контакт.
Пішовши, Нонна зловила на собі уважний погляд карих очей. Собачка дивилася на неї, немов хотіла зрозуміти, чи це була разова зустріч, чи…?
— Почекай на мене, я швидко, — прошепотіла жінка собачці, закрила клітку і поспішила до волонтерки.
— Ну що, поспілкувалися? — з посмішкою запитала дівчина, дивлячись на Нонну.
— Я… я хочу її забрати… — від хвилювання у Нонни збилося дихання.
— Прямо так одразу?
— Так, вона відкликнулася. Ви кажете, що у таких старушок майже немає шансів. Я хочу дати їй цей шанс.

— Нонно, я вас хочу попередити. Леді, вона хвора собачка, їй потрібно догляд, якщо ви захочете продовжити її життя. А це час, сили і гроші.
— Я розумію. Я виростила двох чудових дітей. І думаю, що справлюсь. Давайте дамо їй цей шанс, — Нонна була переконлива.
— Добре. Я підготую договір. І ще – ми ненав’язливо відстежуємо долю наших вихованців. Розумієте, люди різні…
— Звичайно. Все, що ви скажете. Фотографії, відеозвонки, про всі відвідини лікарів я буду вам повідомляти.
За пару годин Нонна увійшла в квартиру, тримаючи на руках загорнуту в рушник собачку. Вона опустила її на підлогу.

— Ну ось, Леді. Це твій новий дім. Давай навчимося разом, як нам тепер жити.
Нонна взяла кілька днів за рахунок відпустки і впритул зайнялася собакою. Ветеринари, обстеження, грумер, підстригання кігтів, видалення хворих зубів…
Леді виявилась дуже вихованою собачкою. Нонна для неї постелила пелюшки, щоб у разі потреби Леді могла справити свою нужду.
Виходити на вулицю Нонна намагалася рано вранці та пізно ввечері, максимально уникаючи зустрічей з сусідами. Вона хотіла, щоб Леді звикла до нових умов, і щоб нічого її не налякало.

*****
— Мамо, що ти наробила? Ти здорова? — донька майже кричала у слухавку.
— Здорова. Дякую, що це тебе турбує.
— Мамо, який, до біса, пес із притулку?! Та ще старий і хворий. Ти що, вже зовсім з розуму зійшла! Не могла зайнятися танцями?
— Дочко, твоя мама – молода жінка. Мені всього п’ятдесят три роки. Я здорова, красива, самостійна. І не цьому я тебе вчила! — парирувала Нонна.

— Але, мамо…
— Давай без «але» … У тебе своє життя, твій брат Олексій теж далеко. Батько – так взагалі проміняв мене на майже школярку. Будь добра, навчись поважати і приймати мої рішення.
Нонна вимкнула телефон, зітхнула і пішла на кухню. Їй захотілося кави.
— Мамо, ну ти даєш! Я б навіть не здогадався! Ти просто молодець! Пес із притулку – це варте поваги. А терпіння вистачить? — син підтримав, але його здивуванню не було меж.
— Льошо, вас же я виростила. Змогла якось, — засміялася Нонна. — Зможу. У притулку обіцяли допомогти, якщо знадобиться.

Нонна не сказала ані сину, ані доньці, що під час нічних прогулянок з Леді вона познайомилася з тим самим чоловіком, який гуляє з великою собакою.
Що звати його Діма. Він у розлученні, жінка поїхала у нове життя в нову країну з новим чоловіком. А у нього з’явився пес…
І здогадайтесь, звідки?
Так-так, Діма зустрів свого Абрека у притулку. Абрека туди забрали із відлову. Здоровий породистий пес носився в істериці по місту, коли його впіймали.
Пошуки старих хазяїв, не зважаючи на клеймо, не привели до успіху. І Дмитро став жити з Абрекам, звикаючи до нових обставин…
*****
— Мамо, ми з Іркою приїдемо до тебе, можна? Я хочу вас познайомити скоріше. Вона така класна. Шалена, як ти!
Нонна хихотіла над словами сина.
— Приїжджайте, синочку. Ми вас чекаємо.

А тридцять першого числа, коли у двері подзвонили, насторожились одразу два пса – Дмитро з Абрекам прийшли до Нонни і Леді в гості.
Син, побачивши таку компанію, зрадів:
— Мамо, я не буду чекати ночі, я тобі скажу одразу. Ось моя Ірка. Я її люблю, ти скоро станеш бабусею.
І ще – ми хочемо взяти пса із притулку. Але для початку, мабуть, маленького. Все ж таки дитина скоро народиться…
Цієї ночі в місті не було сумних вікон – вітання, музика, сміх наповнили місто і весь світ радістю.
Та навіть у притулках ще не знайшли свою сім’ю, собаки і коти наповнювались особливим відчуттям – очікуванням щастя.
Тож будемо всі щасливі!

І вам, мої дорогі друзі, величезний привіт і вітання від мого славного хлопчини Філа. Я сподіваюсь, що він вже не пам’ятає, як жив у притулку.
Адже він насолоджується щастям і купається в нашій любові! Бажаю вам щастя!