Кіт, що виграв боротьбу за місце у ліжку

Кіт спав зі мною та Оленою. Він упирався спиною в дружину, всіма чотирма лапами відштовхуючи мене. Зранку ж погляд його був настільки зухвалий та насмішкувий, що я ледве стримувався. Лаявся, та даремно — улюбленцю ж можна усе. «Коханий пухнастик», «соняшник мій» — Олена сміялася, а мені зовсім не до сміху було.

Цій самій «пухнастій дитині» кожного ранку смажили рибку, ретельно виймали кістки, а хрустку шкірку клали окремо — акуратною гірочкою поряд із ніжними, паруючими шматочками на його тарілці.

Кіт визирав на мене, скрививши мордочку немов би натякаючи:
«Тут я господар, а ти — так, невдаха звичайний».

Мені ж діставались залишки, які гордій відверто знехтував. Одним словом — безжалісна війна. Я мстився йому теж: то тарілку відсуну, то з дивану зіштовхну.

Інколи знаходив у черевиках «сюрпризи», на що Олена лише крізь сміх казала:
— Сам винен — чого його дратуєш?

І гладила свого «золотця», яке вже зверхньо витріщювалося на мене. Зітхав. Дружина в мене одна — доводилося терпіти.

Але того ранку…
Збираючись на роботу, я почув з передпокою розпачливий крик. Кинувшись туди, побачив майже сюрреалістичну картину: шість кілограмів розкуйовдженої шерсті з кігтями, нацьковані немов бирка на червоне, кидалися на Олену.

Побачивши мене, звір урвався, стрибнув на груди з такою силою, що я відлетів у коридор. Схопивши стілець навідмах, я захистив дружину, потягнув її у спальню. Кіт, розігнавшись, вдарився об ніжку меблів і пронизливо завів. Та це його не спинило.

Він продовжував атаку, доки нам не вдалося заховатися за дверима. Ми стояли, слухаючи шипіння з-за порога, потім обробляли подряпини йодом. Олена телефонувала на роботу, пояснюючи, що кіт «з’їхав з глузду» і нам обов’язково потрібен лікар. Я повторив те саме начальнику.

Раптом…
Земля здригнулася, немов зітхнувши. На кухні дзижчали розбиті шибки, у ванній тріснуло вікно. Телефон випав із рук. Мертва тиша. Забувши про кота, ми вибігли з квартири.

Перед будинком темніла величезна вирва. Поруч валялись уламки сусідського газового ґазели, перекинуті авто на стоянці нагадували перевернутих черепах. Десь далеко вили сирени.

Остовпілі, ми обернулися до кота. Він сидів у кутку, притиснувши до грудей поранену лапу і тихо скрипів.

Олена зойкнула, підхопила його. Я вихопив ключі, і ми помчали сходами вниз — сім поверхів без кроку на перепочинок.

Наш авто стояв за будинком — щасливо вцілілий. Дорогою до ветклініки серце стискалося від тривоги.

Година потому Олена вийшла із кабінету, тримаючи «скарб». Кіт, із забинтованою лапою, важливо оглядав інших пацієнтів. Люди, дізнавшись про вибух, кинулись гладити його.

Дома дружина приготувала його улюблену короп’ячу шкірку — хрустку, без кісток. Мені дістались «відходи».

Кіт, кульгуючи, підійшов до тарілки, спробував кинути мені зневажливий погляд, та вийшла лише гримаса болю.

Я швидко закінчив їсти, підійшов і поклав йому свою порцію. Він завмер, дивлячись на мене широкими очима, потім тихо пом’явкав.

Я підняв його, пром