Чому я допустила сина з дружиною в дім — досі не збагну

Нащо я пустила сина з невісткою жити до себе — досі не розумію

Я — Віра Семенівна, живу в двокімнатній квартирі в одному зі спальних районів Львова. Мені шістдесят три, я вдова. Пенсія у мене скромна, але на життя вистачає. Коли мій син Марко одружився два роки тому, я, як будь-яка мати, була щаслива. Молодий — тридцять один, невістка Інна — молодша на кілька років. Одружилися, повінчалися, а жити — ніде. Свого житла немає. Сказали: «Мамо, дозволь трохи пожити у тебе. Ми незабаром зберемо на перший внесок на іпотеку і переселимося».

Я, як дурна, зраділа: думаю, внуків поняньчу. І пустила. А тепер і сама не знаю, як вийти з цієї ситуації. Бо «трохи» перетворилося на два роки, а жити — ні мені, ні їм.

Спочатку я намагалася не втручатися. Молоді, сім’я, звикають одне до одного. Я не заважала, готувала їм, прала, все як годиться. А потім Інна завагітніла. Рано, але думаю — Бог дав, значить, так і має бути. Народився внук, Максим. Чудо, а не дитина. Тільки ось з його народженням всі «заощадження» кудись зникли. Ну, всі ми знаємо, скільки коштує дитина: підгузки, суміші, пюре в банках — все дорого, а Інна ще й носом крутить — тільки фірмове, тільки свіже, тільки імпортне.

Я не проти допомогти. Але я — не домогосподарка. А вийшло, що тепер я і няня, і кухарка, і домогосподарка в одній особі. Молода мама у нас «дуже втомилася». Максим їй, бачте, спати не дає. От вона й лежить до полудня, з телефоном в обіймах. Дитину — в манеж. Себе — на диван. Телевізор працює, обід я зварила, підлоги вимила, внука скупала. А Інна скаржиться, що «зморилася».

А син? Марко на роботу йде і повертається, очі опущені, рот на замку. Як тільки намагаюся поговорити — одразу відмахуваться. Мовляв, «мамо, не лізь». А Інна — прямо-таки господиня дому. Я їй слово — вона мені три. І все на підвищених тонах. А потім син мені дорікає, що я, мовляв, «пригноблюю» його дружину. Пригноблюю! Це я, яка їх обох тягне!

Я вже не знаю, що робити. Кажу Маркові: «Синку, шукайте знімне житло. Я втомилася». А він — «Грошей немає, мамо». Я запропонувала їм варіант: давайте обміняємо квартиру. Я візьму собі малосімейку, а ви скинетеся, візьміть іпотеку і живіть, як дорослі люди. Самі себе забезпечуйте. Я буду тільки внуку допомагати, і то — за можливістю. Але ні, син тільки киває, а справа з місця не рушає.

Я розумію, вони молоді, складно. Але я ж теж не залізна. У мене тиск, суглоби, безсоння. А якщо їм знадоблюсь — я одразу кинулась, і в лікарню, і на уколи, і з внуком сиджу цілодобово. А коли кажу, що мені важко — на мене дивляться, як на зрадницю.

Нещодавно зовсім вже скандал трапився. Я зранку встала, кухню прибрала, внуку кашу зварила, все як завжди. А Інна встала і заявила: «Чому знову не ті каші? Я ж тобі казала — баночні!» Я не стрималась. Сказала, що я — бабуся, а не кухонний робот. Що вони повинні самі свою сім’ю забезпечувати. Вона в сльози, син за неї заступився, дверима грюкнули, пішли. А за годину повернулися — як ні в чому не бувало. Навіть не вибачилися.

Я тепер кожного дня прокидаюся і думаю: нащо я їх пустила? Чому не наполягла на своєму з самого початку? Та тому що мати. Тому що люблю сина. А тепер все частіше ловлю себе на думці — люблю, але втомилась. І коли сідаю пити таблетки від тиску, думаю — може, і справді час вигнати їх? Себе дорожче, але хоч не зійду з розуму.

І от скажіть мені — я одна така наївна? Чи ще хтось у моєму віці потрапляє в таку пастку?