Connect with us

З життя

«Малюк на порозі: я одразу відчула — це доля»

Published

on

В житті бувають моменти, коли навколо всі звуки завмирають. Одна мить — і все змінюється назавжди. Моя історія — саме така. Неможливо забути ранок, коли біля двери нашого будинку у Львові-на-Дунаю почався новий розділ мого життя. Розділ під назвою «мама».

З чоловіком ми разом вже вісім років. За цей час пережили все: надію, розчарування, сльози, спроби… Мріяли про дитину з самого весілля. Але ні природна вагітність, ні дорогі процедури ЕКЗ не дали результату. Раз за разом я проходила через біль, гормони, порожні тести і мовчазну розпач. Тіло не хотіло приймати нове життя, а душа не хотіла змиритися.

Після чергової невдачі ми вирішили на усиновлення. Зібрали документи, пройшли комісію, отримали дозвіл. Залишилося тільки чекати. Чекати на дзвінок: «Приїжджайте, є малюк». Але й це було не так просто. Я хотіла немовля — не трирічного, не школяра, а саме новонародженого. Таких чекала ціла черга. Я підключила всі зв’язки — марно. Дні минали, телефон мовчав. І я мовчала. Лише щорань пробуджувалася з надією, що, може, сьогодні…

Наші друзі, сусіди, навіть колеги знали, що ми мріємо стати батьками. Не ховали своїх спроб і болів. Усі знали, як ми чекали.

А потім — той самий ранок. Ранній стук у двері. Ледь прокинулася, накинула халат, подумала — може, сусідка щось забула чи доставка. Отворюю… і завмираю. На килимові біля порога стояла стара спортивна сумка. Усередині — крихітна, майже прозора дитина, загорнена у вицвілу ковдру. Жива, тепла, і наче моя.

У паніці занесла її додому, руки трусяться, серце скасутіло. Це була дівчинка. Крихітка з ще незагоєним пупком. Її щойно народили. Чоловік викликав поліцію. А я встигла переодягнути її, зігрювала, пригортала до себе. В серці бив тревогу і щасливий галас водночас.

Приїхали поліцейські, оформили протокол і, звісно, забрали малюка. А я — плакала. Благала залишити. Говорила, що ми з чоловіком давно мріємо, що готові взяти на себе відповідальність прямо зараз. Але закон є закон.

Наступного дня я вже подала документи на всиновлення. Один із офіцерів сказав:
— Почекайте трохи. Може, знайдеться матір. Таке буває.

Але в цьому «може» я вловила думку. Хто міг знати? Хто знав, що ми чекаємо дитину? Хто міг так вчинити?

І тоді я згадала… У сусідньому під’їзді жала тиха дівчина Соломія. Приїхала з села, вчилася в коледжі. Давно її не бачила. І раптом — осяяння. Пішла до неї. Коли вона відчинила двері й побачила мене — одразу розплакалася. Ніби чекала саме цього моменту.
— Це моя дитина, — сказала вона, не чекаючи запитання. — Я знала, що ви хочете доньку. Я не впораюся, у мене нікого немає… Не можу повернутися додому зі соромом. А у вас вона буде щаслива…

Я тоді сіла поруч, обняла її. Сказала, що ніхто не осуджує. Що допоможу. Що можна оформити відсутність за законом. І що її донька буде в безпеці. І любимою. Дуже любимою.

Зараз у нас росте Леся. Наше маленьке диво. Дівчинка з теплим поглядом, із характером, зі сміхом, що лунає аж до сусідів. Соломія поїхала. Сказала, що не може бути поруч — занадто боляче. Але я знаю: вона жива, вчиться, працює, і в душі — не байдужа.

А я щоранку дякую долі за той стук у двері. За Лесю. За те, що диво іноді приходить не через бюрократичні офіси. А просто… лягає на поріг. І ти розумієш: ти — мама. І ніколи вже не буде, як раніше. Буде лише любов.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

п'ятнадцять + 18 =

Також цікаво:

З життя8 хвилин ago

Викриття: брат чоловіка розкрив його зраду

Слухай, ось історія, переписана по-нашому. Оксана мчала вулицями Львова до своєї другої квартири, стискаючи кермо аж до болю в пальцях....

З життя11 хвилин ago

Тіні минулого: подорож до родинного затишку

Тіні минулого: подорож до родинного тепла Олег і Марічка готувалися до поїздки до її батьків у маленьке містечко на березі...

З життя17 хвилин ago

Загадка ранкового сніданку: доброта сусідів

**Таємниця ранкового сніданку: доброта сусідів** Життя самотнього батька – це нескінченний вир турбот та емоцій. Мої дві донечки, п’ятирічна Оля...

З життя26 хвилин ago

Відтоді діти дзвонять щодня, але я відчуваю: їх цікавить не турбота, а спадок

Надія Іванівна стояла біля вікна, споглядаючи на похмурий зимовий дворик. У квартирі панувала тиша, лише годинник не поспіша відлікував секунди....

З життя1 годину ago

Таємниця ранкового сніданку: сусідська доброта

Таємниця ранкового сніданку: доброта сусідів Життя самотнього батька – це безкінечний вир клопотів та емоцій. Мої дві донечки, п’ятирічна Оленка...

З життя1 годину ago

Глузування над дівчинкою: доленосна зустріч

**Сміх над бідною дівчинкою: доленосна зустріч** На пишній вечірці в одному з заможних будинків підкиївського селища Надія і її донька...

З життя1 годину ago

Відтоді діти телефонують щодня, але відчуваю: справа не в турботі, а в спадщині

З тих пір діти дзвонять мені кожного дня, але я відчуваю: справа не в турботі, а в спадщині. Ганна Іванівна...

З життя1 годину ago

Зрада чоловіка: таємниця, розкрита братом

Оксана мчала вулицями бурхливого Львова до своєї другої квартири, стискаючи кермо аж до болю в пальцях. Її серце билося від...