Сватья зникла з обрію через образи: тепер у неї “немає родини

Я завжди вважав, що чим міцніше коріння родини, тим міцніше саме дерево. Родичі, навіть нові, навіть не завжди близькі — це все одно люди, яких доля звела в одне русло. Ми з дружиною намагалися будувати стосунки з усіма: і з батьками зятя, і з далекими родичами. Особливо після того, як наша старша донька Ярина вийшла заміж. Таки діти об’єднують. Ми раділи, що їй дістався гарний хлопець — Андрій, з виду спокійний, з характером, але не грубий. Живуть поки що в орендованій квартирі у Львові, а ми помагаємо по трохи зібрати на своє жильло. Непросто, звісно, але хоч якось. Нам і самим не з неба все падало.

З матір’ю Андрія, Наталією Дмитрівною, стосунки спочатку були непогані. Живе вона в Тернополі, далеко від нас, тому спілкувалися переважно по телефону, та рідко бачилися. Розмовляли поважно, на рівних, начебто все йшло своїм чергою. Але перед Новим роком щось зламалося. Причому не з нашого боку.

Перед святами я подзвонив Ярині — просто так, по-доброму, від душі:
— Донечко, привіт! А ви з Андрієм уже думали, де Новий рік святкувати?
— Ой, тату, ще не вирішили…
— Давайте до нас! У нас великий дім, кімнат багато, гостей любимо, мама вже гірлянди надвір повісила. Ялинка стоїть, караоке готове. І Наталію Дмитрівну кличте — я заїду, заберу її, потім відвезу. Хай з нами зустріне свято, що їй самій сидіти?

Ярина сказала, що обговорить із чоловіком і передзвонить. Ввечері вона повідомила, що вони приїдуть, а от його мати — ні. Мовляв, вона або до друзів, або вдома залишиться. У неї, каже, традиція — тихо зустрічати Новий рік, без галасу. Мені стало не по собі. Невже важко один рік провести з дітьми, побути в колі нової родини? Я ж нічого поганого не пропонував — лише добро. Вирішив подзвонити свасі особисто.

— Наталю, ну ти чого? Одна вдома сидіти — сумно! Приїжджай до нас, чесне слово, гостюватимеш, кімнату окрему приготую, можеш своїх друзів покликати, якщо хочеш. А ми — шашлик у дворі, салют, пісні. Усе буде весело, по-рідному!

Але вона якось мляво відмахнулася:
— Не знаю. Останні десять років я завжди з друзями. Якщо вони покличуть — піду. Не покличуть — телеویзор, плед, і спати… З віком, знаєш, галас не до душі.

Я не став тиснути. Подумав: «Може, і справді їй не хочеться». Але вже наступного дня мені дзвонить Ярина. Голос у доньки розгублений, на межі сліз:
— Тату, свекруха образилась… Каже, що ми її зрадили. Що я «відбираю сина від матері», що він повинен був зустрічати Новий рік із нею. Вона пропонувала відсвяткувати у себе — у своїй двокімнатній квартирі… Уявляєш?

Я остовпів. Значить, ми зрадники, тому що запросили дітей зустріти свято у великому домі, де вистачить місця всім? У нас п’ять вільних кімнат, велика зала, кухня, двір, де можна й багаття розвести, і м’ясо пожарити, і пограти, і повеселитися. А в неї — тісна «двушка», де, вибач, максимум пара гостей, і ті ледве вмістяться. Навіть якби всі туди набились — і що далі? Посиділи б півтори години, подивилися «Шансон року», та й по машинах? А Новий рік — це ж про душу, про веселоща, про єднання.

І ось що вона сказала наприкінці, прямо дітям у вічі:
— Раз у мене тепер немає родини, то я піду до друзів.
А ще передала, що у грошах на квартиру від неї тепер чекати нічого. Грошей, мовляв, нема.

Ми з дружиною переглянулися. Вона лише хитнула головою:
— І не треба. Ми й не рАле найважливіше — щоб діти були щасливі, а решта навіть не варта наших переживань.