Мрії про дитину: хто за це заплатить?

Мрії невістки про дитину: а хто платитиме — теж я?

Інколи здається, що я живу не у реальності, а в якомусь абсурдному театрі. Мій син, дорослий чоловік, неначе знову став хлопчиськом, за якого вирішують інші. А невістка — як режисер цієї вистави, керує їхнім спільним життям, а за кулісами стою я — завжди з гаманцем у руках, готова прийти на допомогу. Тільки ось сил — дедалі менше, а вимог до мого терпіння — все більше.

Вони живуть разом ще з тих пір, як зустрілися, навіть до весілля. Спочатку син мешкав у мене, в моєму домі, а його майбутня дружина знімала кімнату з подругою. Коли зайшла мова про шлюб — орендували квартиру удвох. Я не втручалася, не лізла — нехай будують своє життя, як уміють. Допомагала грошима, коли просили. Ми ж не мільйонери, звичайно, але я розуміла: молоді, важко, сама колись через це пройшла.

Але ось що мені в голові не вкладається — це їхня ідея зараз, саме зараз, завести дитину. Ні стабільної роботи, ні свого кута, ні заощаджень. Зате гучні заяви — мовляв, дитина не дочекається, час іде, їй після тридцяти вже не можна народжувати, і взагалі — все вийде. І, як завжди, син киває, згоджується, без тіни сумніву. Я дивлюсь на нього і не впізнаю. Де твій розум, сину? Де твоя доросла позиція? Чому ти знову дозволяєш приймати рішення за тебе?

Працює він, звичайно, але на такій роботі, де зарплату можуть затримати чи скоротити без попередження. Влаштувався вже п’ятий раз, як мінімум. Усе вічно не так: то начальство підводить, то компанія розвалюється. У невістки і взагалі копійки. А при цьому вони вже кілька разів міняли квартиру. Поки удвох — це ще куди не йшло. А з немовлям на руках? З переїздами, зборами, коробками й плачем серед ночі? Хто це витримає?

Я намагалася з ними поговорити спокійно. Кажу, поживіть для себе, закріпіться, накопичте, облаштуйтеся, а вже потім — дитину. Та ні. Все вирішено. Їй терміново треба. А син, мов під гіпнозом — «звісно, давай». То я, виходить, маю готуватися до ролі не тільки бабусі, а й другої матері для цієї дитини? Допомагати — це святе, я розумію. Але в мене теж не вічна молодість і не нескінченні ресурси.

А якщо вони не впораються? Якщо через пару місяців з’ясується, що нема чим сплатити за оренду, нема на підгузки чи суміш? Хто буде крайнім? Звичайно, я. Бо відмовити рідному синові й онуку я просто не зможу. І це лякає. Бо я вже й так живу на межі — в мене свої проблеми, свої витрати, здоров’я, зрештою. Я ж не залізна.

А невістка… вона говорить із посмішкою, майже весело: «Якось виживемо». І це «якось» у неї звучить так легко й безтурботно, ніби йдеться про пікнік, а не про народження нової людини. А в мені все стискається — ну чому ж не подумати, не зважити, не порахувати?

Я не ворог дітям. Я не проти онуків. Я мрію про те, щоб понянчити, навчити, розповісти казку. Але хочу, щоб це було в любові, у достатку, у усвідомленості. А не у хаосі та боргах. Мені хочеться, щоб мій онук не почувався тягарем, щоб у нього було все — від дитячого ліжечка до теплої одежі. Щоб він ріс у впевненості, що мама з татом впораються. А не в відчутті, що все тримається на бабусі.

Дивлюсь на них і думаю: а якби вони відклали на пару років — все могло б бути інакше. Влаштуватися на гарну роботу, накопичити, зняти житло кращеІ ось я сижу, мовчки дивлячись у вікно, і розумію, що вже занадто пізно щось міняти — колесо фортуни вже покотилося, а я, як завжди, маю тримати підпірку.