Як знайти притулок для моєї літньої матері?

Я вже не витримую. Куди подіти мою стару матір?

Невідомо, скільки ще зможу вистояти. Спочатку здавалося — впораюся. Що це лише важкий період, що любов і терпіння допоможуть пережити все. Але зараз я на межі. Емоційно, фізично, духовно. Може, хтось засуджуватиме мене за ці слова. А хтось зрозуміє, бо сам через це пройшов. Хочу розповісти свою історію — не для виправдань, а просто щоб виговоритися.

Мене звати Марічка, я — друга дитина в родині. Старший брат Віктор на три роки старший. Мати народила нас у зрілому віці: його — у сорок два, мене — у сорок п’ять. Батьки довго не мали дітей, тож, коли нарешті це сталося, мати вважала нас справжнім дивом. Ми були її сенсом життя. І попри те, що вона була старшою за інших матерів, щиро дарувала нам усе — турботу, тепло, освіту.

Коли мені виповнилося сімнадцять, помер тато. Для нас із братом це був жахливий удар, але мати взагалі зламалася. Вона ледве приходила до тями, і я, як могла, підтримувала її. Брат поїхав навчатися, потім оселився у Канаді — працював, будував кар’єру, створив родину. Ми лишилися вдвох. Я — і мама.

З того часу минуло багато років. Зараз мамі сімдесят вісім. І я все ще поряд. Тільки тепер це вже не просто мати. Це людина, що потребує постійного догляду. Майже цілодобового. І вже не вистачає сил.

Вона забуває найпростіші речі. Залишає ввімкненим праску, не згадує вимкнути плиту, може поставити чайник у холодильник, а молоко — засунути в шафу. Я вже тисячу разів казала, щоб не допомагала — сама все зроблю. Але вона продовжує — з добрих намірів, звички, бажання бути корисною. Тільки це шкодить більше, ніж допомагає. А мені соромно їй сказати: «Мам, не треба», — бо чую, як їй боляче від усвідомлення власної безпорадності.

Нещодавно сталося найстрашніше. Мати вийшла з дому й не повернулася. Забула, куди йшла. Забула, де живе. Ми шукали її понад три години. Я обдзвонила всіх знайомих, оббігала район, мало не збожеволіла. Знайшла її випадково — подруга побачила її на іншому кінці міста та подзвонила мені. Мати була розгублена, змерзла, перелякана. А я — опустошена, зламана, без сліз.

І це — не виняток. Це стало повсякденністю. Постійний напружений стан. Постійний жах, що щось трапиться. Постійна відповідальність. Я не можу розслабитися навіть на хвилину. Прокидаюся серед ночі від кожного шару. Не виїжджаю нікуди. Я не живу — я виживаю. Я — не донька, я — доглядальниця. І це поволі, але невблаганно нищить мене.

Але ж у мене теж є родина. Чоловік, діти, онуки. Я їх усіх люблю, жила для них. А тепер на моїх плечах — мати. І я відчуваю, як сили зникають. Я знемоглася. Я вигоріла. Плачу ночами, бо не знаю, що далі.

Я навіть не наважуюсь вголос промовити: «Куди віддати маму?» Саме це слово — «віддати» — лунає як зрада. Ніби я не рідна, а чужа. Але ж є літні будинки. Є приватні пансіонати з доглядом. Є спеціальні заклади. Чому я не можу подумати про це без почуття провини?

Бо нас так виховали. Бо мати — це святе. Бо вона народила мене, виростила, берегла. І тепер мій обов’язок — бути поруч. Але обов’язок — не вирок. Не хрест. А у мене відчуття, ніби на шию начепили камінь і сказали: «Неси, доки не впадеш».

Брат допомагає грошима, дзвонить, співчуває. Але він — за океаном. Він не бачить, як мати плаче вночі, як плутається у трьох соснах, як називає мене ім’ям бабусі. Він не бігає по району в паніці, коли вона не повертається з крамниці. Він не прибирає уламки розбитих тарілок. Він живе спокійно. А я — тут. У цьому будинку. У цьому замкнутому колі.

Не знаю, що робити. Просто хочу дихати. Прокидатися без тривоги. Поїхати до доньки в гості, не боячись, що за цей час мама підпалить хату. Я не прошу багато. Лише трішки життя. Трохи тиші. Трішки себе.

І, можливо, хтось засуджуватиме мене. Скаже, що я — погана донька. Що матір треба носити на руках до кінця. Але нехай спочатку сам так поживе рік, два, п’ять. А потім розкаже, як це — бути живою людиною, але не мати права на відпочинок.

Я не хочу відмовлятися від мами. Я хочу, щоб їй було добре. Щоб про неї піклувалися, щоб вона була в безпеці. Хочу її любити, а не боятися. Але зараз… я просто більше не можу. І якщо є місце, де їй буде краще, де допоможуть, де за нею дивитимуться, — може, варто подумати про це?

Не знаю. Правда не знаю. Але так більше неможливо.