Примари минулого: шлях до родинного затишку

Тіні минулого: подорож до родинного тепла

Олег і Світлана збиралися в дорогу до її батьків у маленьке містечко над Десною. Олег був похмурий, у його русі відчувалася напруга, а в очах — важкі думки. Їхній шестирічний син Данило бігав по квартирі, розраділий від майбутньої подорожі поїздом. Зрештою, після довгої дороги, вони вийшли на перон маленького вокзалу, де повітря пахло річкою та соснами. Батьки Світлани вже чекали на них. «Ви з дороги, напевно, втомилися та зголодніли, — промовила мати Світлани, міцно обіймаючи доньку. — Зараз повечеряємо, а потім підете гуляти містом!» — «Ольго Миколаївно, боюся, нічого не вийде, — різко відповів Олег, кинувши швидкий погляд на дружину. — Данило скоро ляже спати». Ольга Миколаївна здивовано підняла брови. «То ми з онуком посидимо! Що тут такого?» — заперечила вона, не розуміючи, чому зять такий напружений. Олег нахмурився, а Світлана легенько стиснула його руку, намагаючись зняти напругу.

Тиждень тому Світлана отримала дзвінок від матері. «Приїжджайте до нас наступного тижня, — благала вона. — Ми так за вами сумуємо, особливо за Данилом!» Олег, почувши про це, одразу ж похмурів. «Я нікуди не хочу їхати!» — відрізав він, відводячи погляд. Світлана, збентежена його реакцією, сіла поряд і заглянула йому в очі. «Олежу, що з тобою? У нас відпустка, хіба ми не можемо відвідати моїх батьків? Вони бачили Данила лише раз, на нашому весіллі! Хіба це справедливо?» Олег важко зітхнув. Він знав, що дружина має рацію, але поїздка до її рідних викликала в ньому внутрішній спротив. Його власні батьки, які жили недалеко, вже втомили його своїми настановами. «Світлано, це обов’язково? Може, наступного року поїдемо?» — пробурмотів він. Світлана рішуче похитала головою. «Так, обов’язково! Поїзд у середу, квитки вже куплені. Ти ж сам казав, що не проти поїздки. Що сталося?» — «Нічого», — буркнув Олег, відвертаючись до вікна. «На тиждень, — додала Світлана, намагаючись пом’якшити його настрій. — А потім поїдемо на море. Я вже почала збирати веОлег лише кивнув, відчуваючи, як у грудях заворушилося щось схоже на надію.