Як моя свекруха потрапила до лікарні з “серцем”, а повернулася з немовлям

Як моя свекруха лягла до лікарні «з сердцем», а повернулася… з немовлям

З Ігорем ми одружені вже майже сім років. Познайомилися ще в університеті у Львові — жили в сусідніх кімнатах одного гуртожитку. Тоді він часто приносив із дому цілі пакети з їжею — банки, контейнери, випічку. Його мама, Оксана Романівна, готувала божественно і, схоже, старалася, щоб її син ніколи не залишився голодним.

Коли Ігор зробив мені пропозицію, перше, що він зробив — повів мене знайомитися зі своєю матір’ю. Я хвилювалася, але наші відносини з самого початку склалися чудово. Оксана Романівна виявилася дуже розумною, відкритою і доброю жінкою. Вона народила Ігоря у 18 років, а через півроку втратила чоловіка. Проте не зламалася. Сама виховала сина, зробила з нього справжнього чоловіка, без жодної образи на життя.

Вона працювала на кількох роботах, щоб ні від кого не залежати та забезпечити сина всім необхідним. Чоловіків у її житті більше не було — не до того. Коли я вперше її побачила, їй був 41, але виглядала вона максимум на 35 — підтягнена, доглянута, з яскравим розумом і почуттям гумору.

— Ну що ж, тепер ти доглядатимеш за моїм хлопчиком, — посміхнулася вона, коли ми оголосили про заручини.

Ми з Ігорем закінчили університет, одружилися й залишилися у Львові — він отримав гарну роботу. Свекруха відразу сказала, що не буде нам заважати: мовляв, звикла до самотності, живе у своєму ритмі й не потребує опіки. Ми зняли квартиру недалеко від неї, у двох зупинках на трамваї.

Оксана Романівна час від часу навідувалася до нас — завжди з подарунками, доглянена, у ідеальному порядку, з усмішкою. Ніколи не лізла з порадами, але якщо я просила — підказувала, хвалила мої паляниці, навіть пропонувала допомогти з прибиранням. Свекруха — мрія, інакше не скажеш.

Ми часто бували в неї: вона запрошувала нас на чай, на тістечка, просто побалакати. У неї було багато подруг, і вона постійно кудись поспішала — то в театр, то в кіно, то на каву. Вона була активною, повною енергії жінкою. А коли народився наш синко Дениско, свекруха стала для нас справжнім порятунком — показала, як купати, як годувати, гуляла з коляскою, давала мені можливість поспати. Потім навіть відводила його до садочка, коли ми не встигали після роботи.

Але одного разу вона просто зникла. Кілька днів не дзвонила, не заходила, не відповідала. Я хвилювалася, але Ігор сказав, що мати дзвонила йому й повідомила — поїхала до подруги у Тернопіль на кілька місяців. Все гаразд. Я здивувалася — чому не попередила? Не схоже на неї. Та й бог із нею.

Спілкувалися ми через відеодзвінки. Вона просила показати їй онука, але сама в кадрі не з’являлася. Відмовлялася, жартувала. На мої прямі запитання відмахнулася: «Та що ти, подумаєш!»

Одного дня я таки подзвонила — трубку підняла сама Оксана Романівна й несподівано сказала: «Я у міській лікарні, серце шалить». Я перелякалася. Запропонувала приїхати, але вона відмовилася. «Як випишуся — подзвоню, тоді й побачимось», — сухо відповіла вона.

Минуло кілька днів. Ввечері вона запросила нас з Ігорем до себе — сказала, що є важлива новина. Ми приїхали. Двері відчинив… незнаймНезнайомець з усмішкою відступив убік, а за його спиною стояла Оксана Романівна, яка тримала на руках маленьку дівчинку та промовила: «Це моя друга дитина, а це — мій новий чоловік, Роман».