Невгамовна свекруха

Тітка, що не знає спокою

Коли моя свекруха, Марія Степанівна, оголосила, що переїжджає до своєї мами, бабусі Ганни, у село, а свій дім віддає нам з Олексієм, я ледь не підстрибнула від радості. Власна хата! Простора, з садом, ґанком, де ми могли б ростити дітей і влаштовувати шашлики вихідними — це ж мрія! Ми з Олексієм вже уявляли, як облаштовуємо кімнати, фарбуємо стіни і запрошуємо друзів на новосілля. Але, як виявилося, Марія Степанівна ні в селі, ні деінде сидіти спокійно не збирається. Вона то й повертається, перевертає наш дім догори дриґом, і я вже не знаю, як з цим упоратися. Свекруха, звісно, жінка енергійна, але її звички та вічні візити обертають нашу мрію в якийсь безкінечний цирк.

Почалося це півроку тому. Марія Степанівна, якій, доречі, вже за 60, раптом вирішила, що хоче бути ближче до своєї мами, бабусі Ганни, якій, на хвилинку, 85. “Я муси допомагати матері, — заявила вона. — А вам, молодим, дім знадобиться”. Ми з Олексієм були в захваті. Хата велика, міцна, з городом і навіть старою яблунею в саду. Ми одразу почали планувати ремонт, мріяти, як зробимо дитячу для нашого сина й кабінет для Олексія. Марія Степанівна зібрала речі, залишивши нам половину меблів, і поїхала в село, яке за три години їзди. Я тоді подумала: “Ну, тепер заживемо!” Як же я помилялася.

Через два тижні після переїзду свекруха з’явилася на порозі. “Знудилося по місту!” — оголосила вона, тягнучи за собою величезну валізу. Я, наївна, гадала, що вона приїхала на вихідні. Та ні, Марія Степанівна залишилася на місяць. І за цей місяць вона переставила всі меблі у вітальні, бо “так краще для енергетики”, пересадила мої квіти, заявивши, що я їх “неправильно поливаю”, і навіть почала готувати обіди, від яких Олексій тепер ховається. Її коронна страва — борщ із такою кількістю часнику, що очі сльозяться ще до входу на кухню. Я намагалася натякнути, що в нас свої звички, а вона лише махнула рукою: “Оленко, ти молода, ще навчишся господарити!”

Коли я, чесно, не витримала. “Маріє Степанівно, — кажу, — ми вдячні за дім, але це тепер наш дім, дайте нам жити по-своєму”. А вона у відповідь: “Ой, Оленко, не бурчи, я ж для вас стараюся!” І поїхала назад у село. Я зітхнула, думаючи, що це був одноразовий набіг. Та не тут-то було.

З тих пір свекруха повертається й не припиняє втручатися. Вона приїжджає без попередження, іноді на пару днів, іноді на пару тижнів. І щоразу це як ураган. То вона вирішує, що наш сад “запущений”, і починає копати грядки, вириваючи мої троянди, бо вони “даремні”. То задумує генеральне прибирання, викидаючи мої старі журнали, які я, між іншим, збирала. А одного разу вона притягнула старий комод із села, заявивши, що це “родинна реліквія”, і поставила його посеред вітальні. Олексій лише сміється: “Мамо, ти як дизайнер інтер’єрів!” А я вже не сміюся. Я на межі.

Найсмішніше, що в селі у Марії Степанівни, схоже, усе гаразд. Бабуся Ганна, попри вік, цілком бадьора — сама город полоти, кіз доїть, навіть на лавочці із сусідками пліткує. Але свекруха каже, що їй там “нудно”, і вона “мусить перевіряти, як ми справляємося”. Перевіряти! Я вже мовчу про те, як вона вчить мене виховувати сина. “Оленко, ти занадто м’яка, він має допомагати по дому!” — говорить вона, а сама пестить його цукерками і дозволяє дивитися мультики до півночі. Я вже не знаю, як пояснити, що ми хочемо бути господарями у своєму домі.

Минулого тижня я не витримала й поговорила з Олексієм. “Олексію, — кажу, — твоя мама нас виводить. Може, попросимо її приїжджати рідше?” А він: “Оленко, вона ж хоче бути корисною. Потерпи, вона звикне до села”. Потерпіти? Я вже на межі! Марія Степанівна нещодавно заявила, що хоче приїхати на все літо, щоб “допомогти з городом”. Я уявила три місяці її “допомоги” і ледь не запанікувала. А вчора вона подзвонила й сказала, що знайшла нам “ідеального пса” — якогось кудлатого, якого підібрала в селі. “Вам потрібен друг!” — каже. Олексій у захваті, а я в жаху. У нас і так вистачає “друзів” у вигляді свекрухи.

Я вже думаю, як розв’язати цю проблему. Може, запропонувати Марії Степанівні якийсь гурток у місті? Хай вишивання, хай танці — аби була зайнята. Чи подарувати їй путівку на море? А то скоро я почну мріяти про переїзд у іншу країну. Жартую, звичайно, але ситуація справді виходить із-під контролю. Олексій обіцяє поговорити з мамою, але я знаю, що він її жаліє. А я жалію себе й нашу мрію про тихе сімейне гніздо.

Цікаво, в інших теж такі свекрухи? І як вони впоралися? Бо я вже готова писати посібник “Як у”А поки що я замкнулася у ванній з коробкою шоколадних цукерок, щоб приховатися від майбутнього собаки та ще однієї її ‘гарної нагоди допомогти’.”