Спільна кухня і ледача невістка

Спільна кухня та ледача невістка

Ми з Олегом живемо в його будинку — ну, не зовсім його. Крім нас тут мешкають його молодший брат Тарас та його дружина Соломія. У нас єдина кухня на всіх, продукти купуємо спільно, готуємо почергово, а рахунки ділимо навпіл. Звучить як ідеальна комуна, чи не так? Але Соломія, наша дорога невістка, схоже, вирішила, що господарство — це не її турбота. Вона ні ложки не вимиє, ні картоплі не почистить, а я вже на межі, щоб вручити їй мітлу і сказати: “Ласкаво просимо до реального світу!” Поки що стримуюся, хоче терпіння тане швидше, ніж сметана на гарячому борщі.

Будинок дістався Олегу та Тарасу від батьків, і коли ми одружилися, вирішили жити разом — так економніше, та й хата велика, місця вистачає. Я не заперечувала: Тарас хлопець спокійний, працює на СТО, вдома його мало буває. А Соломія… Ох, з нею все складніше. Коли вони з Тарасом щойно одружилися, я думала, вона просто соромиться, не хоче втручатися в спільні справи. Але минуло півроку, і я зрозуміла: сором тут ні до чого. Соломія — справжній чемпіон з ухиляння від будь-якої роботи. Вона може годинами сидіти у своїй кімнаті, гортати телефон або фарбувати нігті, поки я на кухні готую вечерю на четверо.

Наша система проста: продукти купуємо зкидом, готуємо по черзі. Я з Олегом беремо на себе половину тижня, Тарас іноді смажить шашлик або робить свої фірмові паляниці, а Соломія… Ну, її черга — це коли вона замовить піцу або поставить на стіл сирники з написом “вечеря готова”. І якби вона просто не любила готувати, але ж вона навіть посуду за собою не миє! Якось я порахувала: за тиждень я мию купу тарілок, із яких половина — її кавові чашки з недопитим капучино. А коли я прошу її прибрати, вона дивиться на мене, ніби на іншопланетянина, і каже: “Ой, Марічко, я забула, завтра зроблю”. Завтра? Це завтра ніколи не приходить!

Я намагалася поговорити з Олегом. “Льоню, — кажу, — твоя невістка нас за прислугу тримає. Може, Тарас із нею поговорить?” Олег лише сміється: “Марічко, не накручуй, Соломійка просто не звикла до господарства. Вона ж міська, у неї мати все робила”. Міська? А я, значить, з села втекла? Я теж у місті виросла, але це не заважає мені чистити буряки й мити підлогу. Тарас, коли я натякнула йому, лише знизав плечима: “Соломія така, яка є. Не хоче готувати — не змушуй”. Не змушуй? А хто тоді годуватиме цю компанію, якщо я теж почну “не хотіти”?

Недавно стався випадок, який мене добив. Я готувала вареники з вишнями — справжні, як любить Олег. Попрацювала дві години, накрила на стіл, кличу всіх. Соломія спускається, бере тарілку, накладає собі цілу гору й каже: “Марічко, а чому тісто жорстке? Треба було більше масла додати”. Я ледь виделку не впустила. Жорстке? Це я, значить, дві години колупалася, щоб почути, що мої вареники “не такі”? А вона навіть дякую не сказала, з’їла й пішла, залишивши брудну тарілку. Тоді я не витримала і сказала: “Соломіє, якщо не подобається, готуй сама”. Вона лише фыркнула: “Та я ж не вмію, Марічко, ти краще справляєшся”. Краще? То я тепер офіційно головна кухарка цього дому?

Я почала думати, що робити. Перший варіант — оголосити страйк. Перестати готувати, прибирати, купувати продукти. Подивимося, як Соломія заспіває, коли в холодильнику залишиться лише її кефір. Але я знаю, що Олег із Тарасом почнуть бурчати, а мені не хочеться сваАле одного вечора, коли Соломія знову залишила свої брудні тарілки на столі, я просто взяла їх і поставила прямо перед дверима її кімнати – іноді мовчання найкращий аргумент.