Connect with us

З життя

Бегство жениха

Published

on

Телефон зазвонил на рассвете. Таня, ещё не до конца проснувшись, услышала в трубке сдавленный, дрожащий голос Дмитрия:

— Таня… Мне нужно… сказать тебе… — Он запнулся, будто искал нужные слова. — Я долго думал… Не могу. Не готов к свадьбе. Сам не понимаю, что чувствую.

Таня онемела. В ушах стучало. Она прошептала:

— Ты это серьёзно? За неделю до ЗАГСа?

— Свадьбы не будет, — чётко, будто отрепетировав, сказал он.

— Да как ты посмел?! — вырвалось у неё.

— Мне нужна другая жизнь. Карьера, цели. А ты… Ты достойна большего.

Гудки. Он бросил трубку.

Таня сидела, не шевелясь. Потом встала, словно в тумане, подошла к шкафу, достала бутылку водки. Прямо из горла. Без закуски. Без мыслей.

А потом… закричала так, что стены вздрогнули.

Они были вместе четыре года. Казалось, это навсегда. Знакомство — случайное: Таня принесла в ремонт ноутбук, Дмитрий чинил. Когда возвращал, попросил номер. Через три дня позвал в кафе. Она согласилась. И понеслось.

Через полгода он заявил: хочет в Москву. Говорил, там больше возможностей.

— Поедешь со мной? — спросил он тогда, не веря в её согласие.

А она поехала.

Бросила всё — работу, подруг, родных. Потому что любила. Потому что верила. Потому что он был для неё всем.

Он уехал первым, чтобы «подготовить почву». Встретил её на вокзале — без цветов, без радости, с пустым взглядом.

— Ты не рад? — тихо спросила она.

— Нет, просто дела. Не всё гладко.

Привёз не в квартиру, а в общагу, в комнату с тонкими стенами.

— Ты же говорил, что снимешь жильё…

— Снимал, — буркнул он. — Деньги кончились. Работу не могу найти.

Таня обняла его. Сказала: справимся. И пошла работать. Не по профессии — туда, где платили. Мыла полы, развозила еду, сидела с чужими детьми. Выбивала для него собеседования.

И его устроила. Уговорила знакомого. Дмитрию дали шанс.

Пошло. Встали на ноги. Сняли нормальное жильё. Мечтали о детях.

Но Дмитрий нигде не задерживался. Его быстро увольняли. Таня тащила всё одна. Снова общага, снова поиски. Она вкалывала. Он искал «себя».

— Митя, может, хватит? — как-то не выдержала Таня. — Уже два года, как цыгане. Дома была жизнь. Здесь — борьба. Давай вернёмся.

Он молчал. Потом кивнул. Через месяц были дома.

Таню взяли на старую работу. Коллеги обрадовались. Дмитрия устроили по блату — с испытательным сроком. Он справился. Радовался, как ребёнок.

Через пару недель он предложил: давай распишемся?

Таня светилась. Готовились к свадьбе. Жила у родителей. Жених и невеста под одной крышей до брака — не по-русски.

— У нас в роду так не принято, — объясняла она.

— А как же Москва? — усмехался он.

— Я сказала родителям, что еду к подруге. Не призналась.

Он смеялся. Она верила в счастье.

Но вскоре его затянул новый авантюрный проект. Две недели — ни звонка, ни смс. А потом он понял: не скучает.

“Я же собирался жениться… — подумал он. — А зачем? На всю жизнь? Точно ли это?”

Он решился. Позвонил.

После того утра Таня ушла на больничный. Неделю не вставала. Рыдала. Не ела. Существовала.

А потом пришла злость.

— Запутался? Не понимает чувств? — шипела она в потолок. — А я? Я, которая за ним в Москву метнулась? Которая горбатилась за двоих? Даже в глаза сказать не смог. По телефону. Трус.

Сначала боль. Потом — ясность.

— И слава Богу! — повторяла она. — Не я его — он меня. И это лучше! Жених сбежал? Да это не моя потеря — его! Теперь я знаю: я важнее. Больше никаких подвигов. Только вперёд.

Она вышла на улицу. Город утопал в зелени. Весна звенела в воздухе. Таня шла — и впервые за долгое время улыбалась. Солнце грело только для неё.

Да, ещё долго были слёзы. Воспоминания. Вопросы без ответов. Но она не звонила. Не унижалась. Не молила вернуться.

— Хватит, — шептала она. — Он был уроком. Спасибо. Я стала крепче. Я — красивая, умная, у меня всё впереди. Надо просто идти. Не оглядываться.

Через пару месяцев она собрала все вещи, напоминавшие о нём: подарки, фото, безделушки. Сложила в коробку. Вынесла во двор.

— Пора навести порядок, — сказала она маме, улыбаясь.

А Дмитрий?

Говорят, снова ищет работу.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

18 + 9 =

Також цікаво:

З життя33 хвилини ago

Повернись до мене…

Ори так до мене… Соломія ненавиділа своє тіло. З дитинства вона була повненькою і завжди заздрила худим однокласницям. Скільки вона...

З життя39 хвилин ago

Привіт! Можна увійти? Я тут з іншого світу.

— Добрий день. Я дружина Юрка. Можна увійти?.. Тиждень медичний інститут гудів перед майбутніми змаганнями з волейболу. Команда лікарів грала...

З життя2 години ago

Сім’я мрії

**Ідеальна родина** — Ой, я боюсь, — зупинилася перед під’їздом Оксана. — Чого? Моїх батьків? — запитав Богдан і взяв...

З життя2 години ago

Винуватцем є дощ

Понад усім винний дощ День був похмурим, але до вечора небо зовсім затягло хмарами, і пішов дрібний, нудний дощик. Весняні...

З життя3 години ago

Перший крок – найважчий

**Перший блин комом** Олена була гарною дівчиною двадцяти семи років. У її житті все було, як у пісні: «Ми вибираємо,...

З життя3 години ago

Дочка для щастя

Дочка для себе Марійка увійшла в квартиру й заслухалася. Швидко скинула плащ, черевики й одразу пройшла у кімнату до мами....

З життя4 години ago

Я піду до тата, бо ти погана.

Ти погана. Я піду до тата Щодня молоді люди проходили повз один одного, але нічого не відбувалося між ними —...

З життя4 години ago

На струнах літа: відлуння річки

Одного літнього дня на річці… Родина у Віри була дружня. Коли вона вчилася в третьому класі, у неї з’явилася сестричка...