Повернись до мене…

Ори так до мене…

Соломія ненавиділа своє тіло. З дитинства вона була повненькою і завжди заздрила худим однокласницям. Скільки вона не намагалася схуднути, сиділа на дієтах — нічого не допомагало.

— Годі себе мучити. Їж нормально. Кому треба, той і так тебе полюбить, незалежно від твоєї ваги. Люблять не за зовнішність, а за душу, — заспокоював батько. — Мама теж ніколи не була худорлявою, але це мене не зупинило. Жінка має бути м’якою та затишною.

— Тобі легко говорити. Ти їси скільки завгодно і не поганоєш. Чому я в тебе не пішла? — скаржилася Соломія.

— А що це ти раптом схуднути захотіла? Закохалася чи що? — несподівано запитала мама.

Дівчина опустила очі.

— Я теж у школі закохувалася. А йому подобалася інша — найгарніша у класі. Потім ми випустилися, я перестала його бачити й забула. А через п’ять років зустріла його на вулиці. І знаєш що? Я подякувала долі, що ми не були разом.

— Чому? — поцікавилася Соломія.

— Він одружився на тій гарненькій. Але вона постійно вимагала грошей на сукні, а він мало заробляв. І ось він щось накрутив, вкрав велику суму. Його посадили. А коли вийшов — був зовсім іншою людиною. Дружина пішла, на роботу не брали, він запив. А починалося ж все так чудово… — мама зітхнула.

— У нас з татом теж було нелегко, особливо коли ти народилася. Але ми справилися. Тож якщо хтось тебе не вибере — може, це й на краще. Значить, не твоє, — підбила підсумки мама.

— А якби він обрав тебе? Може, і не став би злодієм… — міркувала Соломія.

— Він не міг мене обрати. Йому подобалися худущі дівчата. Навіть якби ми були разом — одного дня він би зрадив. Але тоді я б не зустріла твого тата, — усміхнулася мама. — Усе, що не робиться — все на краще.

— Але я все одно хочу схуднути, — уперто сказала Соломія.

Весь вечір вона сиділа в інтернеті, читала про дієти, розглядала фото «до і після». Якщо в них вийшло — вийде й у неї.

Зранку вона прокинулася, потягнулася й глянула на годинник. Ще можна полежати. Але потім згадала, що ввечері вирішила розпочати нове життя. Підійшла до вікна — небо в хмарах, зараз піде дощ. «Може, відкласти нове життя на завтра, коли буде сонячно?..» Але ні, так можна вічно відкладати. Вона рішуче натягла спортивний костюм.

На вулицях міста було безлюдно. І добре — ніхто не побачить. Соломія вибігла з двору.

Незабаром вона почала задихатися, бік заколов, у горлі заклокотав кашель, пот котився по спині. Вона зупинилася, щоб віддихнутися. Помахала руками, немов млин, і побігла назад. Нічого, звикне.

Але наступного ранку боліли всі м’язи. Подолавши біль, Соломія вийшла на пробіжку. Додому поверталася зі швидкістю равлика.

— Ти звідки така мокра? — запитала мама, коли донька зайшла в квартиру.

— Бігала.

— Вирішила спортом зайнятися? Молодець. У мене ніколи сили волі не вистачало. Втомилася? Іди в душ, потім снідати, а то запізнишся до школи.

— Паляниці не буду, тільки каву вип’ю, — твердо сказала Соломія.

— Як знаєш. Але мені здається, не варто так різко починати. Перед довгою дистанцією треба розігріватися повільно, а то не вистачить сил дійти до фінішу, — докірливо сказала мама.

— Молодець, — батько похлопав доньку по плечу. — Поважаю твою наполегливість.

— Ти що, теж на дієту сів?! На кого ж я ті паляниці пекла? — засмутилася мама.

— Не хвилюйся. Я й за Соломійку поїм, — підморгнув він доньці, узяв паляницю, відкусив і з задоволенням жував.

Соломія проковтнула слину. Подумала, що одна паляниця не зашкодить. Різко кидати їсти ж шкодливо… Але все ж не піддалася спокусі. Випила каву швидко й пішла зі столу.

— Тепер голодуватиме, — зітхнула мама, коли донька вийшла.

Що відповів батько, вона не почула.

З часом Соломія втягнулася, збільшила дистанцію. Одного разу помітила, що штани стали вільнішими. Побігла до дзеркала — але зміни були майже непомітні.

Якось її обігнали дві дівчини — стрункі, як лані. Вона відступила їм доріжку. Одна з них, пробігаючи, кинула: «Ось чому тут так слизько — жир із товстухи капає», — і засміялася дзвінко. Друга її осудила й вибачливо посміхнулася Соломії.

Ні, у неї нічого не вийде. Може, спробувати танці? Кажуть, вони теж допомагають. Вона записалася на гурток для початківців.

Голод крутив головою до запаморочення. Проходячи повз шкільну їдальню, вона прискорювала крок. На танцях у роздягальні вона почула, як дівчата назвали її «короІ тоді Соломія зрозуміла, що справжнє щастя — це любити себе таких, які ми є, а не ганятися за недосяжними ідеалами.