Ціна обману: як фільтрувальник перетворився на водяного

Двері в стару хрущовку в одному із київських районів відчинилися миттю — наче господиня чекала гостя. На порозі з’явилась худа, як тінь, бабуся з пронизливим, немов у сороки, поглядом.

— Доброго здоров’ячка, — усміхнувся молодий чоловік.

— І тобі гарного, сину, — кивнула баба. — Заходь, не стої на сквозняку. Із соцслужби чи звідки?

— Ні, бабусю. Я — із фірми, що водоочисткою займається. Встановлюємо новітні фільтри. З ними вода з-під крану стає джерельною — чистою, як у давнину, коли з річки пили без страху.

— Оце так! — піднесла вона брови. — Значить, водяник ти, що річку чистиш? Справа божа. Заходь.

Хлопець обережно втер черевики об витертий половичок і зайшов усередину.

— Можна не роззуватися? — спитав він, озираючи потертий лінолеум.

— Та звісно, не бійся, дочка в мене прибере. Молода ще, а я вже стара відьма. Не до прибирань мені.

— Що ви, бабусю! Ви ще повні сили! Навіть рум’янець на щоках! — брехливо підлесливився він. — А де кухня? Хочу «товар обличчям» показати.

— Ой, лістиш, але приємно. Я себе в дзеркалі вже десять років не бачила — дочка повішала їх так високо, що й маківки не розгледжу. Ходімо, покажу твоє «поле чудес».

Кухня була крихітна, але охайна. Чайник блищав, на підвіконні — герані й блюдце з м’ятою. Бабуся сіла, а хлопець почав «працювати»: відкручував, закручував, переливав воду, демонстрував фільтри й захоплено пояснював різницю між «брудною» і «чистою» водою.

— Куплю твій фільтр, — раптом сказала бабуся. — Та спершу чаю поп’ємо. Самоті не смачно, а з людиною — солодкий, як мед. Хвилин на п’ять.

Хлопець завагався, але згодився. Бабуся спритно нагріла фільтровану воду і заварила чай — духмяний, з дивними пряними нотками.

— Родина в тебе є, сину? — запитала вона, розливаючи по чашкам.

— Ні, самотній.

— І слава Богу. Раніше ще тобі дітей. Чай смачний?

— Дуже. Де такий берете?

— Мені його русалки на іменини дарують, — усміхнулася вона.

Хлопець хитренько підморгнув. Вирішив пожартувати:

— А ви чого доброго так усім двері відчиняєте? Зараз час небезпечний — шахраїв, як бур’яну.

— Та чого мені боятися, сиву? Своє вже віджила. У мої роки вже сама час людей лякати, а не тремтіти. А тих більше — як ти.

У цю мить хлопець відчув дивну легкість у голові. І… розговорився:

— Та кому ця вода потрібна! Я ці фільтри за п’ятдесят гривень купую, а продаю за триста. Іноді й воду з фарбою змішую, щоб ефект був. Тоді більше платять. Ось і ходжу по бабусях, дурням вішаю…

Він і сам не зрозумів, як це вирвалося.

— А ось і добре, — кивнула бабуся. — Чай у мене, як казала, чарівний. Русалки збирають. Хто його п’є — той брехати не може.

Хлопець схопився.

— Що це за… що ви зробили?!

— Та нічого особливого. Ти ж сам казав, що водяник. Тепер і справді ним станеш. Наш річковий лінивий зовсім — не встигає. Так що допомагатимеш: воду чистити, рибу годувати, за водоростями доглядати. Отробиш десять років — може, поверну тобі людську подобу. А поки — вітаю у світі води.

Хлопець не встиг і скрикнути, як почав розчинятися — спершу в краплю, потім у димку, а потім у легку хмарку, що вмить злилася в сріблистий струмочок і плеснула у бляшаний таз.

— Ось і добре, — промовила бабуся, виливаючи воду у раковину. — Влаштувався хлопчина. Мрії збуваються. Ось той, що лічильники міняв — тепер блискавки по небу направляє. Стихія води. А ти — води. Познайомитесь.

Вона поставила чашки у мийку, тихенько наспівуючи. Потім глянула у потемнілу шибку серванту.

— Чому не відбиваюся, чому не відбиваюся… — передражнила колишнього «продавця».

— Та тому що старша за всі дзеркала в цьому будинку. Років триста вже, як мінімум. Донька знає, тому й повісила вище — щоб нікого не лякати. Не кожна правда людям зранку потрібна. А я — живу. І лад навожу. Стихії не люблять безладдя.

Бабуся підійшла до вікна, глянула на небо і знову усміхнулася:

— Правда має бути. Навіть якщо її доводиться заварювати у чайнику.