Connect with us

З життя

Родина, якої я не знала

Published

on

**Сім’я, якої в мене ніколи не було**

Як тільки Софія зайшла до дому після важкого дня, одразу відчула — у них гості. У повітрі пахло чужою парфумованою водою, з кухні долинали приглушені голоси й теревені телевізора. Вона зітхнула: знову свекруха. Надія Іванівна. Як завжди, без попередження, ніби це її власна оселя. Софія зняла пальто, роззулася й уже хотіла зайти, але раптом почула своє ім’я. Завмерла. Голос свекрухи звучав різко, майже злісно:

— Васильку, подумай, кого ти взяв собі за дружину. Вона… не те, що тобі потрібно. Це ж очевидно…

У грудях у Софії все стиснулося. Вона говорила про неї. Обговорювала з сином — осуджувала, перебирала, ніби полотно на базарі. А Василь… мовчав. Не захищав.

Софія слухала й згадувала: колись їй здавалося, що його сім’я — подарунок долі. Добрі, щирі, з усмішками. Не так, як її родичі. Там за кожним святковим столом — злі жарти, образи, плітки. Про допомогу й мови не йшло, лише розмови про «борги» й «хто кому скільки винен».

Вона виросла у світі, де підтримки не існувало. Де мати з їдким сміхом казала: «Просить допомогти з ремонтом? Скажи дякуй, що не хоче ще й вікна безкоштовно вставити». Де сестра завжди «хворіла», коли треба було посидіти з малою Софією.

Коли вона потрапила в родину Василя, то спочатку не вірила. Усе було занадто ідеально: теплі слова, обійми, посмішки. Так не схоже на її світ. Вона чекала, що за кутом вони прошепочуть: «Ну й що ти в ній знайшов, Василю?»

Але ні. Ні вперше, ні вдесяте. Вона почала звикати. Вірити. Але глибоко всередині сиділо відчуття: «Я тут чужа».

Її мати теж зустрічала Василя з посмішкою, але варто йому вийти, одразу висміювала:
— Худорлявий якийсь. Не варіанти. Та й нудний…

Софія стискала зуби, але сперечатися вже не хотілося. І тільки раз вона почула, як мати Василя сказала синові:
— Софійка хороша. Не втрачай її. Тобі з нею пощастило.

Від цих слів у неї перехопило дух. Навіть її матір ніколи так не говорила…

Коли Василь допомагав батькові будувати сарай на ділянці, Софія сердилася: «Це ж наш вихідний!»
— Він попросив — я допоміг. Він теж мені допоможе, коли буде треба.

І справді: коли у квартирі зник світло, батько Василя приїхав після зміни й усе полагодив. Без нарікань. Просто тому, що «ми родина».

Софія вчилася. Було важко. Все життя їй повторювали: «Кожен за себе». А тут — інший світ. Де допомога — не тягар, а спосіб сказати «люблю».

Вони одружилися. Його родичі допомагали з влаштуванням весілля: і грошима, і справами. Родичі Софії дали «на подарунки» й додали: «Ви дорослі — самі розбирайтесь».

Вона розуміла, що, можливо, вони праві. Але на душі було гірко.

Потім вони збирали на поїздку до Греції. Майже всі гроші відклали. Та раптом лихо: сестра Василя потрапила в аварію. Авто — на смітник. Страховка майже нічого не покрила. Сестра жива — і це головне. Але без машини вона не зможе працювати: маленька дитина, робота — на колесах.

— Зберемо гроші, — сказав Василь. — Купимо їй хоч якесь авто.
— А відпустка? — прошепотіла Софія.
— Почекає.

Вона мовчала. Всередині був біль. Вона так хотіла того моря, тиші — хоч раз для себе. Але кивнула.

Її мати ж розлютилася:
— Ти з глузду з’їхала?! Себе позбавила відпочинку, а тепер їй машину?! Це її проблеми!

Софія знову мовчала. Вона сердилася, так. Але знала: у цій родині інакше не можна. Тут допомагають. І якщо ти хочеш бути частиною цього світу — приймай правила.

Сестра Василя подякувала. Пообіцяла: «Коли зможу — поверну». Але він із батьками лише махнули рукою: «Не треба». Софія кивнула разом із ними. Хоча до кінця не розуміла.

Час минав. В Грецію вони таки поїхали. Потім були Італія, Хорватія. А потім — вагітність. Народився Данилко.

А коли йому виповнився рік — страшний діагноз. Лікування коштувало багато, державна квота покривала лише частину. Вони виставили квартиру на продаж — і все одно не вистачало.

Софія звернулася до матері. Та одразу відрізала:
— Ми свого житла не продаватимемо. Питай у родичів, щось дамо. Але квартиру — ні.

І от Василь, уриваючись у дім, кричить:
— Погодилися! Сестра переїжджає до батьків, свою квартиру продає. Ще й дачу виставили! Ми врятуємо сина!

Софія не могла дихати. Вона, наче в тумані, подзвонила сестрі Василя, щось прошепотіла про подяку. Та лише відповіла:
— Ми родина. Коли йдеться про життя — вибору немає.

Данилку зробили операцію. Він видужав. А вони з Василем жили в орендованій квартирі — і були щасливі.

Мати Софії була в шоці:
— Віддала житло? За племінника?! Ну й благодійниця…
— А я щаслива, мамо. Бо тепер у мене— Тому що справжня родина — це не кров, а люди, які завжди поруч, навіть коли береш останнє зі своєї кишені.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

3 + 2 =

Також цікаво:

З життя5 години ago

Stepfather

**Stepfather** Because youve got no business hanging around a young girl like that! snapped James. Excuse me? Youve completely messed...

З життя5 години ago

Returned Home—No Husband, No Trace of Him or His Belongings in Sight

She came home to find no husband and none of his belongings. “Whats with that look?” Zoe smirked. “Stan just...

З життя13 години ago

Back Home—No Husband, No Trace of Him Left

**Diary Entry** I came home to find neither my husband nor any of his things. Why are you looking at...

З життя13 години ago

Revenge for My Mother

**A Lesson in Control** *Diary Entry* The call came late at night, the voice on the other end distorted and...

З життя15 години ago

Avenged My Mother: A Tale of Justice and Retribution

**A Revenge for Mum** “Your daughter is with us. Bring £100,000, and she stays alive. I’ll send the meeting point...

З життя16 години ago

Of Course, Everyone Remembered It Perfectly

“Of course, everyone remembers perfectly well” “I dont remember because it never happened!” Peter Redford said seriously, looking at her...

З життя17 години ago

Of Course, Everyone Remembered It Perfectly

“I dont remember because it never happened!” said Redford, looking at her with his earnest, grandfatherly eyes. The conversation died...

З життя18 години ago

Shut Up!” He Snarled, Hurling the Suitcase to the Floor. “I’m Leaving You and This Dump You Call a Life.

“Shut it,” the husband snapped, tossing his suitcase onto the floor. “I’m leaving you and this dump you call a...

ВСІ ПРАВА НА МАТЕРІАЛИ РОЗМІЩЕНІ НА САЙТІ ІЗ ПОСИЛАННЯМ НА ЗОВНІШНІ ДЖЕРЕЛА НАЛЕЖАТЬ ЇХНІМ АВТОРАМ.