Коли доля дарує новий шанс

Коли доля дає другий шанс

— Чого ти так рано?.. — збентежено пробурмотів Олесь, застібаючи сорочку навиворіт. Але Мар’яна не слухала. Вона вже стояла в коридорі, зціпивши пальці до болю, і дивилася на червоні туфлі біля входу. Не просто жіночі — це були туфлі Іринки, її давньої подруги. Безпомилково впізнала. Занадто часто бачила їх на фото під келихом вина. Але побачити їх у себе вдома вона не очікувала.

Все почалося вранці, коли Мар’яні на роботі раптом стало зле. Різка нудота, затьмарення в очах. Спочатку вона списала це на недосип або нерви. Але колега по кабінету, Галина, нахилившись, прошепотіла:
— Ти вагітна, чи що?

— Та ні, з чого б… — відмахнулася Мар’яна, але всередині все стислося. Вона знала — щось не так. Через двадцять хвилин вона вже стояла в офісній вбиральні, тримаючи в руці тест із двома чіткими смужками.

Вона не пам’ятала, як дійшла до кабінету начальниці. Не пам’ятала, як виходила з роботи. Пам’ятала лише одне — летіла додому, щоб розповісти про це Олесю. Хотіла побачити його реакцію, обійняти, розплакатися від щастя. Але…

Вона вставила ключ у замок, увійшла, ввімкнула світло. І перше, що побачила — ті самі туфлі. За кілька секунд почула шепіт із спальні. Спочатку подумала, що помилка. Що це якась дурна випадковість. Але, розкривши двері, побачила свого чоловіка — напівголого, з Іринкою, яка двома руками притискала до грудей простирадло.

— Мар’яно?.. Ти чого?.. — белькотав він, а Іринка дивилася в підлогу, не кажучи ні слова.

Далі все ніби у тумані. Крики. Сльози. Речі летіли по кімнаті. Потім наступила тиша. Відхід. Порожнеча. Мар’яна залишилася сама в розбитій квартирі, сиділа на підлозі, обіймаючи руками живіт, в якому вже билося крихітне життя.

Через кілька днів вона прийняла рішення. Не хотіла, щоб щось пов’язувало її з Олесем. Не хотіла бути самотньою матір’ю. Батьки далеко, подруг стало на одну менше. Зарплати не вистачить навіть на підгузки, не кажучи вже про няню. І Мар’яна пішла до приватної клініки.

Вона сиділа під кабінетом лікаря й дивилася в стіну. Було страшно. Не хотіла цієї дитини… і водночас — хотіла як ніколи.

— Заходьте! — почулося з-за дверей.

Вона підвелася й увійшла. Та як тільки побачила лікаря — серце стислося.

— Богдане?! Це ти?!

Це був її однокласник, перше кохання. Хлопець, якого вона ніколи не забувала. Його поцілунок у щоку на випускному — досі залишався найніжнішим спогадом.

— Мар’яно?! Невже це ти?! — Богдан підвівся, обійняв її тепло, як старого друга.

Вони говорили хвилин десять, наче не минуло двадцяти років. І коли емоції трохи вляглися, Богдан запитав:

— Але ти ж на прийомі. Що трапилося?

Мар’яна, трохи збентежена, розповіла всю правду — про зраду, про вагітність, про рішення.

— І ти справді хочеш позбутися дитини? — тихо запитав Богдан.

— Так… боюся. Сама не впораюся…