Пошуки себе в понеділок

Долгий понедельник Марічки

Того ранку Марічка Семенюк прокинулася сама — не від дзвінка, не від галасу — просто відкрила очі. Ніби всередині зламався крихітний моторчик, який останні три роки піднімав її з ліжка за розкладом. Годинник показував шосту сорок дві. За вікном сіяв мокрий сніг, сірий, наче зварений з суміші бруду та нудьги. Повітря в хаті стояло наче застигле, чуже. І щось у цьому ранку відчувалося не так.

Лежала, слухала, як хрипить старий радіатор. Глухий, нерівний стук — немов у середині щось дерлося до виходу. Може, знову опалення глючить? А може, холодно було не в хаті, а в ній самій — адже ніхто ж не поміряє, де саме сталася аварія.

На кухні все було на своїх місцях: біла чашка з тріщиною, холодильник у магнітиках з міст, де вона ніколи не бувала, зачерствілий хліб на дошці. Рука сама потягнулася до шухляди з котячим кормом. Але кішки вже не було. Вже рік. Все одно — рука пам’ятала. Марічка працювала у поліграфічній майстерні на околиці Вінниці. Шостий рік. Там пахло папером, тонером, кавою з автомата та чиєюсь вічною втомою. Дні були немов списані один з одного: одні й ті ж обличчя, ті ж розмови, сенсу — жодного. Колеги — передбачувані: Василь із жартами про тещу, Наталка, що навіть у туалеті по гучному зв’язку розбирала свої драми, і дід Михайло, старий друкар, для якого життя зупинилося разом із смертю його собаки. А вона — наче вже й не людина, а лише функція, шестерня в механізмі, де немає місця для почуттів.

Глянула у дзеркало. Обличчя без особливостей. Не старе, не втомлене. Просто чужорідне. І в голові мелькнуло: «Навіщо?» А потім — пустота. Бо відповіді не було. І давно вже не було.

До роботи не пішла. Навіть не вийшла з дому. Сіла у маршрутку й дивилася, як повз вікна плине її офіс, наче декорація. А вона — глядач, який навіть аплодувати вже не може. Вийшла в іншому кінці міста, де колись, ще в дев’ятому класі, з подругою Оксаною пила сік із пакета та цілувалася з хлопцями, яких давно забула. Тоді все було інакше. Солодко. Вільно.

На тому ж розі тепер стояв кіоск кольору м’яти з від руки написаним меню. Купила лате з корицею — уперше в житті. Раніше її терпіти не могла. Ковтнула — і язик пече, а всередині раптом ніби хтось обережно ввімкнув світло.

Блукала подвір’ями, дивилася, як бабуся кришить хліб голубям, ніби ділить на частини не батон, а власну душу. Як підліток регоче, падаючи у сніг. Як жінка в хустці поправляє дитячий візок. І все це було немов у виставі, а вона нарешті перестала грати і просто спостерігала. І в цьому спогляданні було дивне відчуття — не болю, не щастя, а чогось теплого, людяного. Ніби їй знову дозволили відчувати.

О другій зайшла у перукарню. Навмання. Без запису.
— Що робитимемо? — запитала майстриня.
— Стрижку. Гостру. Щоб мати перелякалася.
— Буде, як просите, — усміхнулася жінка і взяла ножиці.

Падучі пасма лежали на підлозі, як минуле. Кожне — спогад, образa, придушений крик. Коли вона вийшла з новою, короткою, сміливою зачіскою, стало легше. Ніби хтось пішов — той, хто сидів усередині занадто довго й не давав дихати.

Купила пиріжок з капустою, з’їла просто на вулиці. Зайшла у книгарню і взяла найнепотрібнішу книжку — «Лекції з метафізики». Просто, аби довести собі, що може. Робити. Вибирати. Бути дивною. Бути собою. Раптом реготала. Насправді. Без причини. Сльози бризкали, а перехожі озиралися. Але їй було байдуже. Бо вперше це була вона — сміючася, жива.

Ввечері повернулася додому. Мати стояла біля вікна у тій самій кофті, в якій варила борщ по неділях.
— Де ти була?
— Просто гуляла.
— Ти жива?
— Так.
— Ну і слава Богу, — сказала мати й поставила каструлю на плиту.

Їли мовчки. Лише ложки дзвеніли. Світло свічки тремтіло на підвіконні.
— Завтра звільнятимуся, — промовила Марічка. — І піду на курси. Поки не знаю на які.
— Головне, щоб не мовчала, — відповіла мати. — Мовчання — як цвіль. Воно все руйнує.

І Марічка кивнула. Бо того понеділка, у місті, засипаному мокрим снігом і втомленими обличчями, вона вперше задовго відчула себе — не потрібною, не вимушеною, не правильною. Просто собою. І більше нічого не треба було.