Спів зимового парку: новий розділ життя

Пісня зимового парку: нова глава життя

Марія Іванівна надягнула теплу кожушанку, загорнула свою крихітну онуку Софійку і вирушила з нею на прогулянку до засніженого парку на окраїні Львова. У парку гуляли молоді батьки з візками, їхній сміх і розмови зливались із шурхотом снігу під ногами. Софійка, затишно загорнута в ковдру, одразу заснула на свіжому повітрі. Марія Іванівна поринула у спогади про свою молодість, про те, як сама виховувала сина Дмитра. Вона так глибоко потрапила у свої думки, що не одразу почула дитячий плач. Спочатку їй здалося, що це Софійка, але ні – онука мирно спала. Неподалёк стояв чоловік з візком, розгублено озираючись. Побачивши Марію, він звернувся до неї:
— Допоможіть, будь ласка! Що мені робити?
Марія завмерла, здивована його словами.

***

Коли Олена й Дмитро одружилися, свекруха одразу поставила умову:
— Тепер ви самі по собі, за себе відповідаєте. Я тебе, сину, виростила, вивчила. Хочу пожити для себе, мені всього сорок п’ять. Та й вам треба звикнути одне до одного. Так що з онуками не поспішайте!

— Ну й заявила твоя мама, прямо образливо, — похмурилась Олена.
— Та не переймайся, вона у мене гарна, просто сама мене виростила, — посміхнувся Дмитро. — Нещодавно з подругою жартувала, що вони знову як молоді, хочуть заміж. Ходять на танці по вихідним, шукають пару. На екскурсії їздять, у відпустках подорожують. Коли їй з онуками сидіти?
— І як успіхи? — скептично запитала Олена.
— Поки ніяк. На танцях один чоловік був на всіх, обрав в іншу, і вони перестали туди ходити. А на екскурсіях самі жінки! Але не хвилюйся, мама просто так говорить. Куди вона подінеться, з онуками допоможе, — обійняв дружину Дмитро.

Жили вони поки у Марії Іванівни. Вона не заперечувала, але вдома майже не бувала. Зранку до вечора на роботі, а після — то в театр, то на зустріч із подругами. По вихідних теж пропадала. Молоді господарювали самі.

Олена хвилювалася, що свекруха й справді буде незадоволена, дізнавшись про її вагітність. Але Марія Іванівна лиш усміхнулася:
— Швидко ви, ну що ж, коли вирішили, так тому й бути!
Дізнавшись, що буде дівчинка, вона навіть зіраділа:
— Я завжди хотіла доньку, але не склалося. Значить, тепер буде онука!

Правда, спершу Марія у турботах про Софійку не брала участі, ніби боялася, що її обтяжать. З роботи не поспішала, по вихідних почувалася вільною.
— Добре, що мої батьки іноді приїздять, з Сонечкою гуляють, — як-то сумно сказала Олена Дмитру, не встигши приготувати вечерю. Софійка увесьог день капризничала — різались зубки.

Дмитро, з дитинства привчений матір’ю до домашніх справ, одразу взявся допомагати дружині й втішати її:
— Ну, ми ж самі хотіли дитину!
— Вона бабуся! Добре, хоча візок подарувала, іноді з Софійкою грає. Але от у моєї подруги Тетяни мама з роботи біжить, одразу доньку забирає. А твоя жодного разу не запропонувала! — образилась Олена.
— Ми молоді, справимось. А мама втомлюється на роботі. І даремно твоя Тетяна так матір навантажує, — засміявся Дмитро. — Мама нас попереджала!

Але наступного віхідного вони таки попросили Марію Іванівну погуляти зі Софійкою в парку, поки вони сходить у кіно. Свекруха, яка не мала планів, погодилася.

Марія надягла кожушанку, тепло загорнула маля — на вулиці випав перший сніг, але сонце сяяло, обіцяючи чудову прогулянку. Парк був через дорогу, і незабаром вони вже йшли хрусткими стежками. Молоді мами й тата з колясками посміхалися одне до одного, а Софійка, заколисана свіжим повітрям, заснула.

Марія йшла, поринаючи у спогади. Вона сама виховувала Дмитра. Батьки жили у селі й не допомагали, засуджуючи її за невдалий шлюб. Чоловік пішов, не проживши з нею й року. А вона, горда, все тягла сама. Колишній присилав аліменти через раз, але все, що в неї було, йшло на сина. Для себе — найдешевша їжа, аби не голодувати. Коли Дмитро підріс, стало легше. Вона працювала недалеко вдома, син після школи приходив до неї в офіс, їв, робив уроки. Так і жили. Марія до цих пір любила смачно поїсти — відгомін тих голодних років.

Раптом її вирвав з думок дитячий плач. Вона здригнулася, подумавши, що це Софійка, але онука мирно спала. Неподалік чоловік у відчаї качав візок, з якого лунав рев. Він обернувся, побачив Марію й звернувся:
— Жінко, допоможіть! Я вперше з онуком гуляю, не знаю, що робити!

Марія завмерла, не вірячи вухам. Їй було приємно, що він прийняв її за молоду маму. Підійшовши, вона помітила, що малюк упустив пустульку. Поправила — дитина затихла, зацмокала.
— Дякую! Мої тут поруч живуть, і я недалеко, але розгубВони зустрілися знову наступного дня, і з того моменту їхні вечірні прогулянки стали наймилішою звичкою.