Як одна посилка зруйнувала шлюб

У кухні пахло смаженими котлетами, коли в двері подзвонили. Оксана, навіть не встигнувши зняти фартух, відчинила й побачила молодого кур’єра.

— Добрий день! Ваше посилання, — підсвічено промовив він.

— Яке ще посилання? Я нічого не замовляла, — здивувалася жінка.

— Квартира п’ята? — уточнив кур’єр.

— Так.

— Тоді все вірно.

Олена невпевнено розписалась у бланку й отримала велику коробку. Відкривши її, вона відчула, як кров застигла в жилах. Усередині був справжній похоронний вінець — не новорічний, не для прикраси, а з траурною стрічкою, на якій виводилося її ім’я.

Відправника не було вказано. Лише німе послання: «Спи спокійно, Оксано».

— Ну треба ж так ненавидіти, щоб вінець додому надсилати! — тремтячи від люті, шепотіла вона пізніше.

Чоловік, Тарас, лише знизав плечима:

— Та звідки тобі знати, що це мама? Вона ж тебе любить!

— Любить? Вона навіть мого імені ніколи не вимовляє! — з болем нагадала Оксана.

І справді, майбутня свекруха знаходила в ній самі недоліки: зріст «як у каченяти», робота на ресепшені, скромні сукні. Оксана старалася — шила собі одяг, була ввічливою, але у відповідь отримувала лише зневажливі погляди й їдкі зауваження.

— Подивись на це «щастя», — нашіптувала Наталя Степанівна синові. — Навіть двох слів зв’язати не може!

А він мовчав, робив вигляд, що все гаразд. Саме його мовчання було згодою. Матір дедалі частіше дозволяла собі зайве — попри те, що жили вони на Оксаниній території.

Коли жінка запропонувала здати квартиру й зняти житло, яке влаштувало б свекруху, та відмовлялася — з істериками, докорами. А Тарас пив чай і мовчав.

Якщо не вийшло з вінцем, був наступний крок. Чоловік раптом знайшов на антресолях чоловічі труси.

— Ти мені щось поясниш? — прошипів він, тримаючи «доказ».

— А тобі самому нічого дивним не здається? Як я туди взагалі могла дотягнутися? Там навіть зі стільця не вистачить!

Ключі від квартири були у свекрухи. Все стало на свої місця. Але Тарас промовчав. Знову.

Наступний «подарунок» — відро чорниці. Свекруха піднесла його зі словами:

— Вітаміни! Для невістки!

Вранці Оксана знайшла в відрі… живого, але перемерзлого в холодильнику їжака. На щастя, при чоловіку. Той, звісно, не повірив, що це було спеціально: «Сам заліз, буває».

Потім Оксана знайшла під ліжком ляльку з осиченими в неї голками. Ситуація вже нагадувала дешевий трилер. Але вона терпіла. Бо любила. Бо вірила, що чоловік за її спиною — це захист, а не просто син своєї матері.

Крапку поставив випадок. Оксана повернулася з роботи раніше і застала чоловіка з іншою. У власній же квартирі.

Випроводила. Швидко. Жорстко. У одних шкарпетках, як то кажуть.

Він пробував виправдатися:

— Вона сама прийшла! Я нічого не планував!

Але Оксана більше не вірила. Тим паче, що «гостя» виявилася племінницею подруги свекрухи. Все стало занадто очевидним.

Три роки вона терпіла. Хтось би не витримав і трьох місяців. Але вона сподівалася.

А Тарас? Повернувся до мами. Куди ж ще?

Але й там його чекав сюрприз. У мами — роман. Остання любов, як виявилося, буває сильнішою за першу. І тепер вона мешкала не вдома, а в однокімнатній хрущовці коханка. Наталя Степанівна — бездомна, але закохана.

Іронія долі?

Мораль? Обережно загадуйте бажання. Іноді вони збуваються. Але не так, як вам хотілося.