Тіні правди: завершення кохання

Тіні правди: кінець однієї любові

Володимир Павлович увійшов до квартири після довгого робочого дня в офісі на околиці Києва.
— Привіт, я вдома! — гукнув він, заходячи на кухню, де вже витав аромат їжі.
— Що за нагода? — здивувався, побачивши на столі акуратно розставлені страви.
— Ніякої нагоди, — відповіла дружина Оксана, але в її голосі промайнула дивна нотка. — Просто лінь було готувати, замовила суші.
— Суші — це я люблю! — пожвавився Володимир, скидаючи піджак.
— Тоді сідай, будемо вечеряти, — сказала Оксана, але тут же вийшла з кухні.

За хвилину вона повернулася з аркушем паперу в руках і мовчки простягнула його чоловікові.
— Що це? — запитав Володимир, але, глянувши на папір, завмер, наче під ударом грому.

***

— Добрий день, це кур’єр, — лунав голос у домофоні, і на екрані з’явився молодий хлопець у яскравій формі. — Вчора оплата за замовлення не пройшла.

— Ви помилилися, — спокійно відповіла Оксана. — Я нічого не замовляла.

— Вибачте, ось чек, подивіться, — хлопець підніс до камери зім’ятий шматок паперу, вказуючи на адресу. — Вчора я сам привіз замовлення. Адреса: Зоряна, 12. Чоловік платив карткою, але платіж не пройшов. У мене копія чека, перегляньте, будь ласка.

Кур’єр виглядав збентеженим, вибачався після кожного слова. Було очевидно, що він новачок — не лише в доставці, а й у роботі взагалі. Оксана скептично прищурилася, відчинила двері і подивилася на нього. На його худих плечах гойдався величезний терморюкзак, роблячи його схожим на горобця з непосильним вантажем. Оксана ледве стримала усмішку, але її відвернув чек.

На папірці було написано: «Код помилки: 55. Невірний ПІН».

— Я ж сказала, ви помилилися, — повторила вона. — Вчора нікого не було вдома, і замовлень ми не робили.

— Вибачте, — почервонів кур’єр. — Оплату приймала дівчина… інша жінка.

— Ще більше, — усміхнулася Оксана. — Це точно не до мене.

Кур’єр простягнув другий чек, де були вказані адреса і деталі замовлення. Оксана пробігла очима: японська кухня, прибори на двох, оплата карткою. Нічого незвичайного, окрім одного — Володимир не терпів суші. Внизу стояло ім’я замовника: Володимир.

Оксана відчула, як кров прилила до скронь. У цій квартирі жив лише один чоловік — її чоловік. Але дівчини? Вона, у свої 43, вже не підходила під цей опис. Можливо, кур’єр з ввічливості всіх так називав? Але щось не сходилося.

— Я сплачу, — несподівано сказала вона. — Де ваш термінал?

Хлопець здивовано подивився на неї. Він очікував сліз або криків — так поводилася його мати, дізнавшись про зраду батька. Але Оксана була спокійна, ніби зі сталі. Проводивши кур’єра, вона раптом засміялася. Сміх перейшов у істерику, і з очей покотилися сльози. Глибоко зітхнувши, вона витерла обличчя й взяла телефон.

— Володимире, привіт, ти до котрої сьогодні на роботі? — запитала вона, намагаючись звучати байдуже.

— Привіт. До семи, якщо бос знову не влаштує свою улюблену планерку, — відповів він. — А що?

— Хочу разом повечеряти.

— У тебе плани скасувалися?

— Так, увечір удома. Подумала, було б добре провести час удвох.

— Я за, але поки не знаю, коли звільнюся.

— Нічого, ближче до вечора вирішимо. Готувати лінь, я замовиму їжу, добре?

— Домовилися.

Оксана поклала трубку і відчинила шафу. Її погляд зупинився на чорній сукні з золотистим відливом, яку вона надівала на останній корпоратив. «Святкувати — так святкувати», — подумала вона з гіркою іронією.

Повернувшись у передпокій, вона подивилася на чек, взяла телефон і замовила ті самі суші, що були вчора, з позначкою «прибори на двох».

Ввечері той самий кур’єр, збентежений до неможливості, привіз замовлення. Переконавшись, що платіж пройшов, він поспіхом пішов, вирішивши, що ця родина зберігає занадто дивні таємниці.

Годиною пізніше повернувся Володимир. Оксана зустріла його з усмішкою, але її очі видавали напругу. Вона помітила, як він намагається бути ідеальним чоловіком — так бувало завжди після його «запізнень» чи раптових відряджень.

— Суші? — здивувався Володимир, дивлячись на стіл.

— Так, вчора в мами бачила рекламу доставки, — байдуже відповіла Оксана. — Захотілося. Знаю, ти не любиш, але для тебе я курку запекла.

— Чому ж, спробую, — сказав він. — На роботі якось замовили, ніби нічого.

— Зміни — це добре, правда, Володимире? — з легкою посмішкою запитала вона. — Іди мій руки, я проголодалася.

Володимир насторожився. Її спокій, ці суші, той самий ресторан — у збіги він не вірив. АВін сів за стіл, відчуваючи, як старі обіцянки розсипаються, наче пісок крізь пальці.