Узурпована свобода: подорож одного флакончика

Переможені свободою: історія одного флакончика

З Олегом ми знайомі багато років, але справжня дружба спалахнула лише пару років тому. Обоє ми тоді пережили тяжкі розлучення — кожен свою другу. Не спивалися, навпаки — спорт, велосипеди, ранкові пробіжки. Чоловіків об’єднує не горілка — їх зближує свобода. І страх знову її втратити.

Олег вийшов із шлюбу зім’ятим, наче не суд, а по ньому особисто проїхався бульдозер. Його колишня влаштувала справжню війну за майно, емоції та кожен ложковий набір. У мене пройшло м’якше, але також без овацій. Звільнились ми майже одночасно, ніби з плечей зкинули мішки з цементом.

Я добре пам’ятаю той вечір, коли ми з Олегом їхали алеями Маріїнського парку на велосипедах, і він раптом опустив кермо, розкинув руки й закричав на весь квартал:

— Ві-ль-ні-і-і-ість!

Двірні пси гавкали, бабусі хрестилися, а ми сміялися, як двоє втікачів із психлікарні. Але це було щастя. Чисте, голосне, щире.

Рік ми жили, як на волі: без зобов’язань, без нявчання, без побуту. Худнули, молодшали, прокидалися зі сходом сонця. Сімейне життя, як виявилося, не лише старіє душу — воно додає ваги. А свобода лікує.

Одного вечора я заїхав до Олега — він купив новий велосипед, хотів похизуватися. Ми розбирали його в передпокої, ланцюг був у мастилі, і я пішов митися у ванну. І там — вона. Крихітна рожевувата баночка на полиці. Косметика. Жіноча.

— Оле-егу! — гукнув я з підозрою. — Що це за чарівництво?!
— А! Це Настуніно, — відповів він так, ніби у тому не було нічого особливого.

— Якої ще Настуні?

— Ну, я тобі не розповідав? Коротше, познайомився тут із дівчиною… Настя, юристка, багато працює. Іноді залишається на ніч. Ну, баночку й залишила. Щоб не носить туди-назад.

Я стиснув губи:

— Почалося…

— Що почалося?

— Вторгнення. Це перший симптом. Як у «Чужих»: спочатку крапля, потім слиз, а далі — істота, що розриє тобі груди.

Олег реготав. Я — ні. Бо я знав: жінки не штурмують, вони обволікають. Їм не треба кричати чи ламати — вони поволі проникають у життя чоловіка, як дим під двері. Спочатку баночка. Потім щітка. Потім тапочки. Потім вона.

За тиждень він запросив мене до себе, познайомити. Настя — гарна, спокійна, у витончених сережках та дорогому светрі з кашеміру. Пригостила нас пастою та піц— а потім я побачив її білизну на сушарці, і зрозумів, що війна програна.