Як я став чоловіком через випадковість і впертість, пов’язану з білизною

Випадковий шлюб, або як я став чоловіком через трусики та звичайну впертість

— Надягай трусики швидше і виходь! За п’ять хвилин буду під твоїм під’їздом! — гаркнув я в трубку, щойно вона зняла.

Чесно кажучи, про трусики — це так, для жарту. Думав, посміхнеться. А вона раптом завмерла, а потім прошепотіла:

— А звідки ти знаєш, що я без них ходжу по квартирі?..
— Що? — я завис.
— Ну ти ж сказав…
— А ти не знала? Я, взагалі-то, бачу всіх, з ким розмовляю.

— Брешеш!
— Ні. А зараз у тебе в одній руці трубка, а іншою ти… прикриваєшся.
— ОЙ!

Зв’язок обірвався. Просто кинула слухавку. Але через п’ять хвилин — знову дзвінок:

— Привіт… це я… щось мережа пропала.
Я не дав їй перепочити:
— Ти впевнена, що ці мережива тобі пасують?..
— ОЙ!

Трубка знову полетіла. Надовго. Години на дві. А потім…

— Ну як я тобі зараз? — знову її голос, обережний, але грається.
— А звідки ж мені знати? Я ж тоді пожартував…
— Пожартував?.. — пауза. — Пожартував, значить… А я тут, між іншим, спеціально для тебе…

— Гаразд, виїжджаю! — сказав я і через десять хвилин був біля її дверей.

Дзвонив довго. Ніхто не відчиняв. Потім штовхнув двері — відкриті. Заходжу. Всередині — тиша, півтемрява, ні душі. Тільки встиг подумати, що потрапив у пастку самотності, як у кімнату ввірвалися хлопці в масках та бронежилетах.

Виявилося, квартира під охороною. Бачите, «спрацювала сигналізація на несанкціонований доступ». Хотіли відпустити ще вдень — мовляв, непорозуміння. Але я, як дурень, затримався. А раз вже залишився, вирішив розважитися. Зіграв з ментами у «три листочки». Виграв — небагато, але з душею. Пляшку горілки та пару сотень гривень на вихід. Взагалі, ще й заробив.

Вийшов із відділку — прикульгуючи, постогнуючи, з видом постраждалого від свавілля. Машина стояла біля входу. Вона — за кермом. Чекає. Але я вдав, що не помітив. Пройшов повз, посиливши гучність стогонів. Зайшов у перший під’їзд, сховався.

Вона бігала, шукала. Не знайшла. Я повернувся додому та вимкнув телефон. Вранці ввімкнув автовідповідач:
«Доброго дня! Я в лікарні. Якщо виживу — обов’язково передзвоню.»

Потім мені розповіли, що вона обдзвонила всі лікарні міста. Нічого не з’ясувавши, поїхала по приймальним покоям. А потім хтось пробовтався, що бачив мене в місті — з пляшкою та цілком веселого.

Дзвінки припинилися. Але незабаром лунає інший — від нашого спільного знайомого:
— Привіт! Запрошую тебе на святкування!
— Хто наречена? — я вже все зрозумів.
— Ну… вона.
— Отак от… Гаразд, прийду.
— Паспорт візьми. Раптом свідка не буде!

До ЗАГСу залишалися добу. Найважчі доби в моєму житті. Я згадував, каявся, злиться, прощав, знову згадував. До вечора зрозумів — без неї мені не жити. Вночі вирішив, що не вартий. А вранці переконав себе: будь чоловіком, іди до кінця. Не втікай. Навіть якщо хочеться злетіти на Марс.

— Чим гірше, тим краще, — твердив я, натягуючи сорочку.

Біля ЗАГСу товпилося зо сорок людей. Усі — знайомі. Дивитися на мене було ще одним бонусом до весільного торта.

Нас запросили до залу. Заграв Мендельсон — цей кат чоловічих нервів. І от ведуча вже називає наші з нею імена. Я остовпів.

Через дві хвилини я вже був одружений. Просто — факт. Потім був банкет. Гарний, галасливий, дорогий.

Пізніше, коли ми лишилися вдвох, вона запитала:

— Ну що, задоволений?

— Дуже… — щиро сказав я. — Тільки… якби я не прийшов, що б ти робила? Стільки грошей у банкет вкладено…

— Не хвилюйся. Я його замовила на твоє ім’я.

Отак і живемо. Випадково. Але з любов’ю.