Спокута за жарт

П’ятнадцять років разом. Звичайна сім’я з Чернігова: Тарас і Оксана, двоє діток — Богдан та Софійка. Щирі, добрі, з міцними родинними зв’язками, їх усі знали як ідеальну пару. Жили мирно, без скандалів, з повагою та теплом. Здавалося, щастя назавжди оселилося в їхньому домі.

Тарас був жартівником — справжнім майстром розіграшів. Але не невинних, а таких, що аж волосся дибом стає.

Міг загорнути у цукеркову обгортку шматочок пластиліну — ніж не відрізниш. Або напхати печиво зубною пастою. Обожнював наливати соєвий соус у пляшку від «Колокола» — ніби справжня газована вода. Одного разу його жертви, відкусивши «солодку» начинку, отримували глиняну масу. Тарас реготав до сліз, а решта — не завжди.

— Тарасю, прошу тебе, — благала Оксана. — Хай хоча б ювілей пройде спокійно. Без твоїх витівок.

— Гаразд, клянусь, жодного жарту — лише свято, — пообіцяв він у день їхнього кришталевого весілля.

Дім готувався до гостей. Оксана готувала на кухні, діти прикрашали вітальню. Тарасу дали довжелезний список продуктів, і він поїхав до магазину. Повернувся за півтори години. Але біля будинку його чекав перший сюрприз — його паркомісце було зайняте.

Трохи помирявившись, він залишив записку «нарушителю» і поставив авто у дворі. Сумки були важкі, але він спішив — без цих продуктів стола не буде.

Піднявся додому. Дістає ключ — не повертається. У грудях завмерло. Дзвінок лунав чужим голосом, не таким, як зазвичай. Двері відчинилися, і…

Перед ним — незнайома жінка у халаті і з папільйотами.

— Ну нарешті! Ми вже всі магазини обдзвонили! Де продукти? — сердито кинула вона.

Тарас остолбенів.

З’явився чоловік жінки — кремезний, добродушний дядько на ім’я Василь.

— Галю, мабуть, кур’єр прийшов.

— Скільки з нас? Де чек? — Галя вже рилась у пакетах.

— Перепрошую… — голос Тараса затремтів. — Це ж моя квартира. Вулиця Соборна, 12, квартира 17?

— Так, все вірно. Ми купили її п’ять років тому в жінки з дітьми. Здається, її звали Оксана, а дітей Богдан і Софійка.

Тарас ледь не випустив пакети з рук. Серце стислося. Він дістав паспорт, показав прописку. Все правильно — квартира 17.

— Заходьте, подивіться, — запропонувала Галя.

Він увійшов… і опинився у чужому домі. Меблі не ті. Стіни перефарбовані. Нічого рідного. Затуманено в голові. Він опустився на стілець. З’явилися діти Галі — майже такого ж віку, як його. Сміх, голоси, галас. Все це нагадувало кошмар.

Він дістав телефон. Подзвонив Оксані.

— Оксанко… що відбувається? Де ти? Чому в нашій квартирі чужі люди?

— Оксанко, ти йдеш? — почувся чоловічий голос на тлі.

— Зараз, любий! — весело відповіла вона. Потім у трубку: — Хто це, вибачте?

— Оксано! Це я, Тарас!

— Хто? Тарас? Ти жартуєш? П’ять років тебе не було, а тепер — от і привіт?

— Які п’ять років?! Я вийшов у магазин на годину!

— Ти пішов у день ювілею і зник. Ані слова. Я продала квартиру, не витримала сама. Діти виросли. У нас інше життя. Я заміжня. Живу в будинку мого чоловіка…

— Почекай! Що ти несеш? — сльози перехопили горло. — Це жарт? Галюцинація?

— Ні, Тарасе. Це ти роками жартував над нами. А сьогодні ти скуштував власне ліки…

І тут… у кімнату увійшли діти, Оксана, сусіди, друзі. З реготом і оплесками.

— Сюрприз! — скрикнули всі разом.

У Тараса підкосились ноги. Він оглянув кімнату — усі знайомі обличчя. Наче вистава.

— Це був розіграш, — пояснила Оксана. — Ми готували його півроку. Хотіли, щоб ти відчув, як це — бути на місці тих, кого ти розігруєш.

— Ви… божевільні… — прошепотів він, тремтячими руками шукаючи валер’янку.

— Знайомся, це Василь і Галя. Актори з театру. Відіграли на вищому рівні.

— А дверний зв’язок? А замок?

— Василь — золоті руки. Він замінив замок і дзвінок. Усе за сценарієм.

— А голос у телефоні?

— Мій брат Юрко. Він зав’язав рот хусткою, щоб ти не впізнав.

Тарас повалився на ліжко, а Оксана подарувала йому склянку води.

— Мамо, — прошепотів Богдан, — може, ми перегнули палку?

— Сподіваюсь, тепер він зрозуміє, як це — бути жертвою жарту. Гадаю, відтепер розіграшів не буде.

І він справді зрозумів. Назавжди.