«Я все розумію… але й ти мене зрозумій»: правда, що зруйнувала ілюзії

«Я все розумію… але й ти мене зрозумій»: правда, яка зруйнувала ілюзії

Того дня Марія, як завжди, готувала обід — нарізала м’ясо для гуляшу. На кухні пахло цибулею, сковорода тріщала від жиру, а в кімнаті раптом задзвонив телефон. Чоловік — Ігор — зняв слухавку. Його голос був стриманим:
— Ало?

Далі — пауза. Довга. Наче хтось говорив без зупинки, а він лише слухав. Марічка витерла руки об фартух і вийшла з кухні. У передпокої — нікого. Телефонний провід тягнувся у бік дитячої. Серце занило. Не знаючи чому, вона пішла тихо, немов крадькома — навшпиньки.

З-під напіввідкритих дверей спальні почувся його шепіт. Голос, яким він ніколи не говорив із нею.
— Оленко, благаю, заспокойся… Я розумію, правда. Але й ти мене зрозумій. У мене сім’я, я не можу зараз приїхати… Я теж тебе люблю. Дуже сильно. Але не можу говорити — Марічка може зайти будь-коли. Я маю їй усе розповісти, але ще не час… Давай завтра. Не дзвони мені сюди в цей час, молю. І так… Я люблю тебе.

Її наче вразило струмом. Рука, готова розчинити двері, застигла в повітрі. Серце билося так, що важко було дихати. «Я люблю тебе». Він сказав це іншій жінці. Не їй.

Марічка не влаштувала сцени. В голові пролунав мамин голос: «Ніколи не роби нічого серйозного на гарячу голову». Вона випрямилась, як могла, і повернулась на кухню. Взяла ніж, але рука тремтіла. Шматки м’яса розліталися по дошці нерівно. Біля ніг терлася кішка, Марія кинула їй шматочок — єдиний акт бездумної доброти.

«Я теж тебе люблю…»
Ці слова крутилися в голові, як заклинання. Вона чіплялася за інші його слова: «У мене сім’я…» Значить, ще важлива? Ще цінна?

Але тоді — хто вона? Просто мати його дітей? Домробітниця? Звичка? Біль стискав груди. Адже у них було все добре. Він був турботливий, уважний. Ні тіні відчуження. Ніколи не давав приводу.

Через двадцять хвилин Ігор повернувся на кухню, вдихнув запах вечері й посміхнувся:
— Боже, як смачно! Скоро їсти будемо?

— За півгодини. Я м’ясо дрібно порізала — швидше звариться… Хто дзвонив?

— А? — він ніби не зрозумів. — Та з роботи. Попросили завтра вийти — ліс приймати.

— Часто тебе у вихідні кличуть. Мені це не подобається.

— Всі у відпустках, літню пору…

— М-м.

— Ти якась сумувата, Марічко.

— Просто втомилась. Думала, завтра разом будемо, на дачу поїдемо.

— Ти ж працюєш. Поїдемо ввечері.

— Ігор…

— Що?

— Ти мене любиш?

— Ну звісно, що за дурниці. Люблю, Марічко. І наших хлопців люблю. Ти ж знаєш — сім’я для мене все.

Він потягнувся, обійняв її, поцілував у шию. Але вперше в житті цей поцілунок був їй огидний.

Пізніше вона лежала на дивані й дивилася на синів, що грали поряд. Кішка стрибнула їй на живіт, встромляючи кігті — дякувала за частування. Марія стиснула її лапки, опустила обличчя в пухнасте хутро.

Та жінка… вона має зникнути.
Марія не могла ділити чоловіка. Не могла спати з ним, знаючи, що він бував з іншою. Але й втратити його — нестерпно. Рішення прийшло саме: розібратися з коханкою. Особисто. Без нього.

Наступного дня, коли чоловік відвів дітей до садка і зібрався «на роботу», Марія сказала на заводі, що погано почувається, і залишилась вдома. Для маскування взяла у сусідки халат і хустку — «на заводі стіну фарбувати». Потім — прямо до садка. За кілька хвилин вийшов Ігор. Марія пішла слідом, ховаючись у провулках.

Він зайшов на ринок, купив оселедця й фрукти, а потім завернув у приватний сектор. Марія зрозуміла: там вона живе. Чоловік зник за одними з воріт.

Вона сіла на лавку. Чекала. І ось він вийшов… не один. Висока білявка поруч. Вони пішли у бік гаю — туди, де колись гуляли вони вдвох. Марія повернулася додому. В голові — жар. В душі — розпач.

За пару днів їй вдалося розгледіти Олену краще — гарна, стерво. Років тридцять. Потім — удача: побачила Олену з подругою. Та, нічого не знаючи, розповіла все, базікаючи по дорозі.

— Оленка? Одна з хворою дитиною, чоловік кинув. Тепер у неї кавалер. Одружений. Каже, покине дружину заради неї…

У Марії все кипіло всередині. Але вона усміхалася.

І ось, одного несповна робочого дня, Марічка — у халаті й хустці — вирушила на «візит».

Олена була у в**Марія увійшла у двір, наче нічого не сталося, але в її очах палав холодний вогонь.**