Я — не доглядальниця

— Оленко, в мене для тебе не дуже гарні новини, — промовив Олег, поклавши ложку на тарілку й опустивши очі. — З мамою зовсім біда. Їй уже вісімдесят. Вона сама не справляється. Потрібен постійний догляд.

— Я того й боялась… — зітхнула Олена, витираючи руки рушником. — А ти з Ігорем говорив? Мабуть, доведеться шукати доглядальницю. Ми самі не потягнемо.

— Говорив. І ми вирішили: доглядальниця — дорого. Та й страшно пускати чужих у дім. Краще, якби хтось із рідних доглядав.

— «Ми вирішили»? — насторожилась Олена. — Ви вже все обговорили з братом?

— Так. І дійшли висновку: ти — найкращий варіант. Мама тебе знає, прийме. А чужаку не довірятиме. До того ж, ти вдома, можеш звільнитися й приглядати за нею.

У грудях у Олени все стиснулося. Вона працювала бухгалтером, до пенсії залишалося трохи більше трьох років. Кидати роботу? Втратити стаж і пенсію?

— Олежу, мені треба подумати. Я не залізна. У мене теж здоров’я не найкраще. Та й… ви з Ігорем навіть не порадилися зі мною. Просто поставили перед фактом.

— Оленко, ну ти ж знаєш, що мама подарувала нам цю хату. Вона все для нас зробила, тепер наша черга віддячити. Ми з Ігорем допомагатимемо, ти не залишишся сама.

Вона знала — допомагатимуть лише тоді, коли їм зручно. А по суті — все впаде на неї. Але сперечатися не стала. Попросила на роботі відпустку — місяць, «за родичем». І чітко поставила умову:

— Лише місяць. Потім вирішуємо питання знову. Безстроково я не згодна.

— Домовились. А поки перевеземо маму до нас — буде зручніше. Щоб не мотатися туди-сюди.

Наступного ранку Марія Іванівна, мати Олега, з’явилася на порозі їхньої двокімнатної квартири у Білій Церкві. Змарніла, рухалася з важкістю. Принесли крісло, постлали ковдру, розклали ліки, занесли миски, подушки, плед. У хаті повис запах хлорки та старості.

Олег одразу почав розпоряджатися:

— Підклади їй валик під спину. Борщ остиг, підігрій. І дивись, щоб усі ліки приймала — тепер це твоя відповідальність!

Олена мовчала, робила усе. Але їй уже не було сорока. Спина боліла, тиск скакав, суглоби ніяли. А свекруха, наче навмисно, почала влаштовувати дрібні пакості: то розливала узвар, то ховала ліки, то скаржилася на галас.

За пару днів навідався Ігор із дружиною — Ганною. Вони, не знімаючи курток, пройшлися кімнатами, наче музеєм. Оглядали все, коментували вголос: «Тут мама дихати не зможе», «Тут протяг». Олена стояла в кутку, мов тінь.

— Мамо, як тобі тут? Оленка тебе не ображає? — запитав Ігор.

— Сину, та хто ж за старою бабою доглядатиме? — знизила голос Марія Іванівна. — Вона дивиться на мене, як на тягар. Ні вареників, ні уваги. Робить усе через силу…

Олена не витримала.

— Вареники будуть завтра. Сьогодні котлети та борщ. Нащо стільки їжі одразу?

— Оленко, — втрутилася Ганна, — як можна не готувати щодня? Це ж літня людина! Ти маєш годувати її, як дитину. Чи тобі важко?

— Ганно, я готую, прасу, прибираю, мию… Спробуй самій — тоді поговоримо. Коли буде ваша черга — робіть, як знаєте.

— А в мене робота! Я не можу. І… я не вмію! — заперечила Ганна, її пиха зникла.

Вони пішли, як і прийшли — без пропозиції допомоги.

А Олег, попри обіцянки, усе більше уникав участі:

— Оленко, ну ти ж жінка. Впораєшся. Я на роботі, стомився. До того ж, це ж традиція — щоб невістка за свекрухою доглядала. І ніхто не скаржився.

Олена мовчала. Рахувала дні до виходу на роботу.

Через три тижні Олег повернувся з «новиною»:

— Ми з Ігорем вирішили. Мама напише на тебе заповіт на хату. А ти звільнишся й будеш доглядати за нею постійно. Це справедливо.

— Що?! — Олена зблідла. — Ти серйозно думаєш, що я проміняю своє життя на її квадратні метри? Мені не потрібна хата ціною здоров’я! Мені не потрібні роки догляду в обмін на спадщину!

— Подумай про сина! Ми ж могли б продати хату, поділити, і Тарасові щось дісталося б.

— Через десять років, може. Або через п’ятнадцять. А я? Я просто маю себе стерти?

Олег мовчав. Вигляд у нього був образитий.

— Мені байдужа на хату, Олеже. Я хочу жити. Хочу вийти на роботу, пити каву зранку, читати книжки, а не бігати з мисками. У тебе є брат — нехай хоч раз візьме відповідальність. Або знайдіть доглядальницю!

— Гроші! Усе зводиться до грошей! А твоя зарплата — копійки. Дома вигідніше!

— Ні! Моє рішення остаточне! — Олена подивилася чоловікові в очі. — Робіть, що хочете. Але я більше не буду доглядати за Марією Іванівною.

Через тиждень Олена зібрала речі. Тихо, без скандалів. Зняла кімнату у комуналці. Син — Тарас — підтримав: обіцяв допомагати гроТарас обіцяв допомагати грошима, дзвонити та приходити, адже розумів — мати має право жити для себе.