Це точно не випадковість

Це точно не було випадковістю.
Олена йшла на дискотеку, мов на крилах.

Коротка джинсова спідниця, облягаючі легінси металевого відтінку, білосніжні кросівки, топ із зображенням моделі та високий хвіст, перехоплений масивною гумкою. Губи — рожева помада, очі — у яскравих тінях. Справжня зірка.

Усі казали, що Оленка — диво. Вона й сама це знала. Гордість району. Вступила до університету у Києві — сама. Без зв’язків, без допомоги.

Як там Марія Степанівна бурчала?

— Тобі, Ковальчук, до вишу — як до Місяця пішки! Технікум максимум, та й то якщо вітчим підсуне. А так — сміттєвари чекають на тебе.

Ах так, точно. Вітчим. Справжній батько давно зник з горизонту. А вітчим… навряд чи стане клопотатися за «таку нікчемність».

Марія Степанівна чекала, що дівчина розплачеться. Але Олена встала, подивилася їй просто в очі й спокійно, навіть викликаюче, кинула:

— Побачимо, хто ким стане.

Марія прищурилася і пообіцяла їй солодку помсту на іспиті. Але Олена здала. І вступила. Сама. Без «вливання зверху». Отак.

— Дівчино, не бажаєте чистої та великої любові?
— З тобою? Бойко, ти там тями зовсім утратив?
— Оленко, та ти чого. Як життя?
— Краще за всіх.
— Фігурка в тебе, ммм…
— Собі таку хочеш?
— Хочу.
— Приходь, я приодягну — будеш не гірший.
— Ох, зла ти, Ковальчук. А я, може, тебе люблю.
— Зникай, нечисте, бабуся мені хрест осиновий освятила — і від таких, як ти, і від нічних мар.
— Чого вже так…
— А от так. Про всяк випадок.

Вони йшли вечірньою вулицею, жартівливо перекидаючись фразами. Молоді. Вільні. Невразливі.

— Слухай, а давай у понеділок завалимося до школи? — запропонував Бойко.
— З глузду з’їхав? Навіщо?
— Уяви, як Марія Степанівна задихнеться, коли дізнається, що ти сама вступила. До університету.

Олена усміхнулася.

— Наплювати я хотіла. А ти як?
— Потусаю літо, а потім — до армії. Ти мене чекатимеш?
— А то. Сяду на лавку, у хустці, шкарпетку тобі в’язатиму. Кілометрів сто.
— Та йди ти…
— Ну.
— Ооо, дивись, це ж Наталка! Вона до ПТУ пішла?
— Угу. Кожному своє. Гаразд, Вась, я пішла. Он мої дівчата. А ти з Наталкою мутиш?
— Та ні, ну… так, балуюся.
— Вона хороша. Вона дочекається. А я — ні.
— Ти значить — зовсім не варіант?
— Ні. — Сказала чітко. І пішла.

Навчання давалося Олені легко. Не тому, що було просто — просто вона не скаржилася.

— Як тобі все вдається? — запитувала сусідка.
— Що?
— Ну, і в кіно, і на дискотеки, і навчання у тебе…
— Не знаю, — знизала плечима Олена. — Я просто живу. Не нуду. З хлопцями намагаюся не зв’язуватися. Навчання — моє майбутнє. А гуляти? Коли, як не зараз?

— А я заміж хочу. За багатого.
— А я — ні.

З Артемом Олена познайомилася на дискотеці. Він був занадто наполегливий — Олена втекла. Але наступного дня він прийшов до гуртожитка. З квітами, з шоколадками. Вона — дверима перед носом. Він — з кіно та квітами. Вона — знову повз.

Дівчина вже нервово посмикувала оком від його уваги. Ненавиділа майже. А тут ще Бойко листи з армії шле. СкучиВона стиснула листа в руці, відчуваючи, як папір під пальцами стає вологим від сліз, які так і не впали.