«Чи повернуться діти до батьків? Як виховання впливає на їхню підтримку»

У мене є знайома — Ганна, їй 70 років. Нещодавно її вразив інсульт, і вона опинилася в лікарні у одному з районів Черкас. Точні причини трагедії мені невідомі — чи то вік, чи нездоровий спосіб життя: погане харчування, мало прогулянок на свіжому повітрі, а можливо, й те, й інше.

Її син, Богдан, уже кілька років живе в іншому місті, у Львові, за тисячу кілометрів від Черкас. У нього власна родина — дружина та двоє дітей. Коли Ганну госпіталізували, сусіди викликали швидку. Далекі родичі дізналися про трагедію й тепер відвідують її, приносячи ліки та слова підтримки. Ганна повільно одужує, але поки не може піднятися з ліжка.

Богдан подзвонив лише раз. Переказав гроші на ліки — і на цьому його участь закінчилася. Він не приїхав, не запитав, як почувається мати. У нього, бачте, власні клопоти, які потребують термінового вирішення. Йому байдуже, що сталось із матір’ю. «Чим я можу допомогти, якщо приїду?» — сказав він комусь із родичів. На його думку, гроші — це все, що від нього потрібно.

Далекі родичі, навпаки, щодня приходять до лікарні. Вони купують необхідні ліки, розпитують Ганну про самопочуття, уточнюють у лікарів усі подробиці, аби зрозуміти, як справи. Їхня турбота — єдине, що тримає жінку на плаву в ці важкі дні.

І ось я запитую себе: що ми, матері, робимо не так, якщо наші діти ставляться до нас таким чином? Я переконана: ставлення дітей до батьків — це відображення того, як ми їх виховували. Вони дивляться на нас, вбирають наші слова, вчинки, цінності. Якщо ми були холодні чи несправедливі, то не варто дивуватися, що отримуємо у відповідь байдужість.

Я вірю: немає поганих дітей чи онуків, є лише батьки, які не змогли подати правильний приклад. Хочеш бути гарною матір’ю — демонструй це діями. Якщо дитина бачила, що матір піклувалася про власну матір, вона запам’ятає цей урок. Але з Ганною все було інакше. Богдан не бачив, щоб його мати підтримувала зв’язок із своєю матір’ю в останні роки її життя. Ганна відвернулася від власної матері, і тепер її син повторює цей шлях.

Життя — як бумеранг: усе, що робимо, повертається до нас. І, як не дивно, в цьому є своя справедливість. Ганна, лежачи на лікарняному ліжку, оточена чужими людьми, а не рідним сином, тепер пожинає плоди свого минулого. Це гірко, але, можливо, це шанс задуматися — для неї й для всіх нас.