«Встану — щоб ніхто не отримав!» Як баба піднялася з ліжка, запідозривши діда у зраді.

Ось та сама історія, але в українському колориті!

«Не дістанусь я нікому!» Як баба Оля з ліжка підвелася, коли діда Петра в грішній справі запідозрила

Баба Оля зовсім знемогла. Не було в неї ні сили говорити, ні підвестися, ні навіть у вікно глянути. Лежала, до стіни повернувшись, наче вже з життям попрощалась. Чоловік її, дід Петро, як завжди зайшов у хату, чайник поставив, ароматний чай заварив — по всій хаті запах пішов, як за молодих літ. Хотів дружину підбадьорити, але почув зовсім не те, на що сподівався.

— Он у шафі моя спідниця лежить, — прошепотіла Оля. — І хусточка, у якій мене на останню путь проводжатимуть… Тільки не переплутай, вона в пакеті, окремо…

— Що ти несеш?! — спалахнув Петро. — Знайду я твою спідницю! Та от кого біля крамниці зустрів… Марійку! Як вирядилась! Аж очі позбігали. Підходить та й каже: «Не хочеш, Петре, зі мною пройтися?» Що на це скажеш, га?

І тоді сталося диво. Баба Оля рвонулася, скинула ковдру, різко сіла — і встала! Повільно, але твердо пішла до шафи.

Петро завмер із чашкою в руках.

А почалося все ще раніше, коли Настя й Тетяна, дві медсестри, сиділи у нічну зміну в сільській лікарні. Було тихо, хворі спали, і жінки вирішили подивитися улюблений фільм про кохання.

— Скільки разів дивлюся — не набридає, — посміхнулася Тетяна.

— А я щоразу своїх дідуся та бабусю згадую. Моя баба Оля з дідом Петром — як із кіно. І кохання в них справжнє…

Настя розповідала, як баба Оля завжди добряче бурчала на діда, а він лише посміхався:

— Усе на мене нарікаєш, за що? Он у інших чоловіки гуляють, п’ють, а я в тебе — золото!

На що баба Оля миттєво відповідала:

— Золотим ти став лише на пенсії, а до того — гуляка був ще той!

Коли бабуся злягла, спершу всі подумали, що погано. Їй і дідові вже за вісімдесят. Лікарі приїжджали, діти з міста приватного лікаря викликали. Та аналізи добрі, тиск як у космонавта, температура — норма. А Оля все лежала, у вічі не дивилася, від їжі відмовлялася.

— Не лізе в мене нічого, — шепотіла вона. — Апетиту нема. Усе… вже час…

Дід Петро ходив коло неї, мов прив’язаний.

— Чайку з лимончиком? — пропонував.

— Ні…

— Ну хоча б кашки гречаної! Я сам зварив!

Бабуся лише до стіни відверталася. Але все ж заради нього почала трохи їсти — по ложці води з кашею.

Одного разу дід вийшов із хати, капелюха насунув. Оля ледве підвелася на ліктях:

— Ти куди?

— Та скоро повернуся, — буркнув він.

І пішов до Ганни — місцевої знахарки. Та дала йому зілля, нашептала на вухо, як «оживити» кохану.

— Усе спрацює, — сказала, — якщо правильно зробиш.

Дід повернувся, заварив ті самі трави, а чай вийшов такий — аромат на всю хату! І тут баба Оля знову за своє:

— Он у шафі моя спідниця лежить… На смерть…

Та дід несподівано кинув:

— А Марійку я біля крамниці бачив! Така гарна була! Каже, весна, пташки співають, гуляти хочеться. Ще й запросила мене пройтися разом. Уявляєш?

Марійка була його перше кохання. Заміж виходила не раз, але овдовіла і тепер часто дідові підморгувала. Говорила, що щастя своє впустив, що все могло б інакше скластися…

Баба Оля про ці її слова знала. І хоч Петро завжди заперечував, сумнів у неї був.

А дід ще й додав:

— І Оксану зустрів! Та взагалі вся як картинка — у новій кофті, губи підфарбовані, очі блищать. Чоловік у неї — дідуган, а вона — жарт!

І ось тут бабуся скинула ковдру, спустила ноги з ліжка й із сердитим виглядом пішла до шафи.

— Не забув я твою спідницю, не хвилюйся. Найкрасивіша будеш, — спокійно сказав дід.

— Яка ще смерть? — відрізала Оля. — Мені й вийти не в чому! Пальто міль поїла, хустка стара, черевики — ні до чого!

— Так ти ж сама казала — нічого не треба, мовляв, усе одно…

— А тепер хочу нове! — оголосила вона і з лютістю почала витягувати з шафи старе.

— І Марійка, і Оксана, мабуть, уже виглядають. Думають, я ноги витягну? А я от встала! Де твоя картопля? Їсти хочу. І чай давай сюди, із запахом!

З того дня Оля знову почала ходити по хаті, прибирати, навіть бурчати, як колись. Куди поділася вся її «неміч» — ніхто не зрозумів.

Дід купив їй нове пальто, хустку й навіть яскраву весняну блузку. Тепер баба Оля ходить селом — справжня пані! Дід поряд іде, усміхається химерно, ніби знає, хто кого насправді перехитрив.

— Та подивись на нього! — скаржилася бабуся доньці, яка приїхала через тиждень. — Я ще лежала жива, а він уже з бабами заводиться! Марійка, Оксана — усі наА донька лише сміялася, бо знала — дід Петро навіть за сто кілометрів не підійшов би до іншої, бо без баби Олі йому життя не миле, а він із тих чоловіків, що вірність носять у серці, а не на язиці.