«Котлети охолонуть — а серце ніколи не пробачить: чому мама пішла з малюком і більше не повернулася»

На кухні пахло смаженими котлетами. Світлана спритн перевертала їх на сковороді, чекаючи того самого хрусткого золотистого кольору. Маленький Івасик тихесенько сопів у ліжечку в сусідній кімнат. День видався виснажливим — безсонна ніч, прання, прибирання, варення, знову пелюшки. І все сама.

Раптом — плач. Той самий крик, від якого у матерів тьохка серце.

— Василю, підійди до Івасика! — голосно сказала Світлана, не обертаючись, сподіваючись на реакцію чоловіка.

Тиша.

Вона кинула лопатку, залишила сковороду на плиті й кинулась до кімнати. Взяла сина на руки, пригорнула, заспокоїла. Повернувшись, відчула — котлети підгоріли. Гіркий запах розійшовся кухнею.

— Ну от, котлети — у смітник. Дякую, Василю, — гірко промовила вона.

Син знову захвилювався. А Василь? Сидів, ніби приклеєний, перед телевізором, де йшов його улюблений матч.

— Василю! Я нічого не встигаю! Подивись за дитиною! — підвищила голос Світлана. І з кімнати роздався захоплений крик:

— ГОООООЛ!!!

Від цього галасу Івасик розревівся ще сильніше.

Світлана знову кинулася до сина, притиснула до грудей. Вже не відчувала втоми — усередині кипіло. Вернувшись на кухню, сіла за стіл, закрила очі. Потім підійшла до чоловіка.

— Василю, будь ласка. Прогуляйся з Івасиком. Мені треба закінчити справи на кухні, да й просто перепочити…

— Ти що, не бачиш? Я зайнятий! — відмахнувся він, не відводячи погляду від екрана.

— Все. З мене досить, — холодно сказала Світлана. — Насолоджуйся своєю свободою, Васильку. Я йду. До мами.

Вона зібрала речі, зібрала малого. Допоміг сусід — випадково виходив із під’їзду. За годину Світлана стояла біля дверей рідного дому.

— Мамо, ми з Івасиком поживемо в тебе. Трохи. — Голос тремтів, але в очах була рішучість.

— Живіть, скільки треба, — сказала мати. — Ви що, посварились?

— Ні, просто я втомилась. Ти ж у відпустці — допоможи мені трохи, добре?

Ввечері задзвонив телефон. На екрані — «Василь».

— Світлана, ти куди пішла? — здивовано запитав він.

— Я тобі все сказала, коли йшла. Чи футбол виявився важливішим?

— Я нічого не чув… — пробурмотів він.

— Ось у чому твоя проблема — ти не чуєш. Мене. Нашого сина. Тільки себе й м’яч по полю.

— Знову почалося, — буркнув він і відключився.

За годину — новий дзвінок:

— А вечеря де? Чому не приготувала?

— А ти чому мені не допомагав? Я не встигла. Знаєш, чому? Бо все — на мені.

— І коли ти повернешся?

— Не знаю. Може, через місяць. Може, через два.

— Навіщо тоді взагалі заміж виходила, якщо від мами відійти не можеш?!

— Навіщо? — голос здригнувся. — Щоб готувати тобі, прибирати за тобою, прати й слухати про твій футбол?! Про таке мріють усі дівчата! Справжня казка!

— А ти хочеш, щоб я «жіночою» роботою займався? Не дочекаєшся! Краще розлучуся, ніж під каблуком житиму!

— Ну й іди. Розлучайся. — Вона завершила дзвінок.

МатіА потім вона зрозуміла, що іноді найкращий урок для чоловіка — це порожній будинок, де немає ні теплоти, ні сміху дитини, лише тиша і холодні котлети на плиті.