Не чіпай мене! Я не обіцяв одружитися, і не маю уявлення, чий це малюк!

— Відчепись від мене! Я ніколи не обіцяв на тобі одружуватись! Та й взагалі, хто знає, чий це дитина? Може, зовсім не мій? Тому гуляй сама, а я піду собі! — так промовив до заплаканої Мар’янки казенний службовець Юрко. А вона стояла й не вірила ні вухам, ні очам. Невже це той самий Юрко, що колись клявся їй у коханні та носив на руках? Той самий Юрочко, що звав її Мар’ясенькою й обіцяв манни небесної? Тепер перед нею стояв збентежений, а через те й злий, чужоземний чоловік…

Поплакала Мар’ясенька тиждень, махнула Юрочкові рукою назавжди, але через свій вік — тридцять п’ять років, невдалу вдачу та мізерні шанси знайти жіночу долю, вирішила народжувати…

Народила Мар’я в призначений час галасливу дівчинку. Назвала Олеся. Дівчинка росла тихою, слухняною, не спричиняла матері клопоту. Наче знала: скільки не кричи — нічого не здобудеш… Мар’я ставилася до доньки непогано, але справжньої материнської любові не було: годувала, одягала, купувала іграшки. Але зайвий раз обняти, приголубити чи погуляти — цього не траплялося. Маленька Олесенька часто простягала рученята, але та відверталася: зайнята, справи, втомилася, голова болить… Так і не прокинувся у неї материнський інстинкт, мабуть…

Коли Олесеньці виповнилося сім років, сталося неймовірне — Мар’я познайомилася з чоловіком. Та ще й привела його до хати! Усе село тоді теревенило: «Ледача ця Мар’янка! Чоловік несерйозний, приїзжий, постійної роботи нема, живе невідомо де! Може, взагалі шахрай…» Дива та й годі! Мар’я працювала у сільпо, а він підрядився розвантажувати машини з товаром. На цій роботі у них і зав’язався роман. А невдовзі Мар’я запросила нового нареченого жити до себе.

Сусіди осуджували — привела в хату невідомо кого! Про дитину б подумала, базікали на вулиці. До того ж мовчун — слова з нього не витягне. Значить, щось приховує. Але Мар’я нікого не слухала. Наче відчувала — це останній шанс знайти щастя…

Та незабаром думка сусідів про цього мовчазного чоловіка змінилася. Хата Мар’янки, що давно потребувала чоловічих рук, почала перетворюватися: Степан — так звали чоловіка — спочатку полатав ґанок, потім дах, підняв завалився паркан. Кожного дня щось лагодив, і двір оживав.

Побачивши, що руки у Степана золоті, люди почали звертатися по допомогу. А він говорив:
— Якщо ти старий або зовсім бідний — допоможу. А якщо ні — плати грошима чи продуктами.

З одних брав грОлесенька підросла, вийшла заміж і, коли в неї народилась власна дитина, вперше зрозуміла, яке це щастя — бути справжньою матір’ю, такою, якою колись став для неї Степан справжнім батьком.